Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Кохаю

Пітер

— Ну ось і все, — промовив він, натиснувши на клавішу.

Його слова затрималися на екрані менше, ніж зазвичай; передача відбулася майже миттєво. Може, свіже повітря сприяло роботі «пострілу», а можливо, це було пов’язано з малою кількістю тексту.

— Справді? — здивувалася Ґрейнджер. — Ви вже закінчили?

— Так, закінчив.

Вона перехилилася через нього й помістила «постріл» назад у свою комірку. Пітер відчув запах свіжого поту крізь її одяг.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер. — Їдьмо.

Решту дороги вони мало розмовляли. Найголовніше вони вже обговорили — або ж погодилися не обговорювати надалі — і ні йому, ні їй не хотілося прощатися на поганій ноті.

Поселення оазян показалося задовго до того, як Пітер із Ґрейнджер дісталися його. Удень воно світилося бурштиново в сонячному промінні. Не зовсім величне видовище, але й не позбавлене певної краси. Із церковною дзвіницею все матиме геть інакший вигляд.

— Ви впевнені, що з вами все буде гаразд? — запитала Ґрейнджер, коли їм зоставалося їхати ще з милю.

— Упевнений.

— Ви можете занедужати.

— Можу. Але не думаю, що помру від цього.

— А якщо вам конче треба буде повернутися на базу?

— Тоді Господь якимось чином влаштує так, що я зможу повернутися.

Кілька секунд вона, наче скибку черствого хліба, пережовувала сказане.

— За графіком наступний візит — для нашого регулярного обміну товарами — буде за п’ять днів, — повідомила вона професійним, по-діловому безпристрасним тоном. — Це п’ять справжніх днів, а не днів, які відраховує ваш годинник. П’ять сонячних циклів. Триста... — вона звірилася з годинником на приладовій панелі, — понад триста шістдесят годин від зараз.

— Дякую, — відказав Пітер.

Напевно, неввічливо було не записати це бодай на долоні, але чоловік чудово знав, що не відраховуватиме триста шістдесят годин від зараз, адже протягом усього цього часу він засинатиме й прокидатиметься бозна-коли. Нехай усе йде своїм звичаєм.