Розділ «I Нехай буде воля твоя»

При денному світлі все виглядало інакше. Аміківська кафе-їдальня, котра здавалася такою порожньою й похмурою під час довгої ночі, тепер була подібна до вулика, що весело гудів. Усі щасливі, наче віряни, що зібралися на молитву. Скляна стіна зі східного боку, хоч і була затемнена, пропускала так багато світла й тепла, що Пітерові довелося затулятися від нього рукою. Блискуче проміння розсипалося по всьому приміщенню, перетворюючи кавові автомати на саджені самоцвітами скульптури, алюмінієві стільці на витвори з коштовних металів, стоси журналів на зикурати, а голомозини на ліхтарі. В їдальні зібралося три-чотири десятки людей, які, ліниво порозсідавшись у м’яких кріслах, їли, базікали, сновигали до барної стійки по додаткову порцію, махали руками до сусідніх столиків, підвищували голоси, щоб перекричати інші гучні голоси. Більшість була в білому, подібно до Пітера, хоча й без великого чорнильного крижа на грудях. Чимало було чорних облич, серед них і обличчя Бі-Джи. Той був зайнятий жвавою бесідою з доволі мужикуватою на вигляд білою жінкою й не підвів очей, коли Пітер зайшов. Ґрейнджер не було видно.

Пітер ступив у юрбу. Із динаміків далі лунала музика, яку, однак, ледве було чути за гомоном людських розмов. Чи це була та сама документальна передача про Петсі Клайн, чи якась електронна музика, чи класика, Пітер сказати не міг. Просто ще один звук у загальному гармидері.

— Агов, проповіднику!

Пітера гукнув чорношкірий чоловік, вкинувши йому чорничний мафій. Він сидів за тим самим столиком, що й минулої ночі, але вже з іншим приятелем, гладким білим чоловіком. Власне кажучи, вони були гладкі обидва: однаковісінької ваги, з подібними рисами обличчя. Збіги такого штибу нагадували, що, коли відкинути відмінності в пігментації, всі люди — представники одного виду.

— Привіт вам! — сказав Пітер, підтягуючи стілець і приєднуючись до них.

Обидва чоловіки зиркнули на його груди, придивляючись до візерунка з чорнильних плям, але, пересвідчившись, що це розп’яття, а не щось інше, про що їм, можливо, схотілося б висловитися, відвели голови назад.

— Як справи, старий? — Чорношкірий простягнув руку для потиску.

Рукав його сорочки аж до ліктя було списано математичними формулами.

— Дуже добре, — відповів Пітер.

Йому ніколи раніше й на думку не спадало, що темношкірі люди позбавлені можливості записувати цифри собі на шкірі. Щодня дізнаєшся щось нове про різноманітну людську природу.

— Ти вже підживився?

Чорношкірий щойно підчистив свою тарілку з якоюсь коричневою їжею в соусі. Обома руками він тримав гігантське пластикове горня кави. Його товариш кивнув, вітаючись із Пітером, і розгорнув масну серветку зі здоровенним сандвічем усередині.

— Ні, я досі тримаюся на половинці мафіна, — відказав Пітер, кліпаючи очима, засліпленими яскравим світлом. — А ні, не зовсім так: я ще трохи перехопив булки з родзинками.

— Не налягай дуже на ті булки, старий. То НК.

— НК? — Пітер подумки звірився зі своєю базою абревіатур. — Нікудишня кулінарія?

— Несправжня кола.

— Я щось не можу зрозуміти.

— Це ми собі так дотепно називаємо все, що виготовлено тут, а не вдома. Цілком імовірно, містить моноциклопарафіни, або циклогексилдодеканову кислоту, або ще якесь подібне лайно.

Чорношкірий посміхався, однак очі його були серйозними. Він сипав довжелезними хімічними термінами легко, наче лайкою. І знову Пітерові пригадалося, що кожен-кожнісінький працівник на цій базі мусить володіти вміннями, які повністю виправдають витрати на перевезення його чи її сюди. Кожен працівник, окрім Пітера.

Чорношкірий шумно відсьорбнув кави.