Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Та хай там як, із тобою все гаразд — і я відчуваю невимовну полегкість. Я вже нарешті не тремчу, і млість трохи відступила. Я читала й перечитувала знову й знову твої два листи! І так, ти мав рацію, коли вирішив, що краще написати мені, хоч і думки твої досі поплутані, аніж не написати зовсім. Не нам прагнути досконалості.

У зв’язку з цим я згадала ось про що: припини непокоїтися про той останній раз, коли ми кохалися. Я сказала тобі, що все гаразд, і так воно й було (і є). Оргазм — це не основне, чого я тоді прагнула, повір мені.

А ще припини непокоїтися про те, що ці хлопці (Северин та інші) думають про тебе. Це не важливо. Ти вирушив на Оазу не для того, щоб справляти на них враження. Ти вирушив на Оазу, щоб свідкувати про Ісуса Христа душам, які ніколи не чули про нього. Хай там як, у цих хлопців із АМІК не бракує своєї роботи, і ти, мабуть, нечасто зустрічатимешся з ними.

Мені ніяк не вдається уявити собі дощ на Оазі з твого опису, але зелена вода трохи непокоїть. Відтоді як ти поїхав, погода тут геть зіпсувалася. Щодня сильні зливи. Вода ллється на голову як із відра. Деякі містечка в Центральній Англії затопило, машини пливуть вулицями тощо. У нас усе гаразд, тільки в унітазі вода сходить повільно після зливання, і те саме в душі. Не знаю, в чому причина. А розібратися ніколи.

У церкві справ сила-силенна. Міра (?Мирра) та її чоловік дійшли до критичної точки. Жінка нарешті зізналася чоловікові, що відвідує нашу церкву, і йому порвало дах. А точніше, чоловік порвав Мірин одяг і вдарив її. Кілька разів. Її обличчя — суцільне місиво, воно так набрякло, що жінка ледве бачить. Вона каже, що хоче піти від чоловіка, і їй потрібна наша (моя) допомога з юридичними питаннями: будинком, роботою, соціальними пільгами тощо. Я вже зробила кілька попередніх телефонних дзвінків (тобто провела за цим поки що кілька годин), але переважно я просто піклуюся про неї. Самій їй буде тяжко. Жінка ледь говорить англійською, не має жодного фаху і, щиро кажучи, мені здається, розумом не вражає. Свою роль я бачу в тому, щоб підтримати сердешну емоційно, доки обличчя її не загоїться й вона не повернеться до чоловіка. А тим часом я сподіваюся, що наш дім не стане місцем арабського вбивства честі[11]. Це травмувало б Джошуа остаточно.

Знаю, це прозвучить зарозуміло, але загалом я не думаю, що Міра (?Мирра — мені треба дізнатися, як точно пишеться її ім’я в разі, якщо доведеться заповнювати для неї заявку на кризовий кредит чи ще на щось) готова прийняти підмогу й підпору, які вона отримала б, якби віддала своє серце Христові. Мені здається, її вабить дружній толерантний настрій, що панує в нашій церкві, а також принадна думка бути вільною жінкою. Для неї християнська віра — ніби спортивний клуб, до якого можна вступити.

Що ж, на годиннику вже скоро пів на другу ночі, а це для мене погана новина, бо Джошуа неодмінно розбудить мене за дві з половиною години, а я ще навіть не в ліжку. За вікном знову чути дощ. Я кохаю тебе і сумую за тобою. Не турбуйся ні про що. Здайся на Ісуса Христа. У твоїй подорожі Він завжди поруч із тобою. (Як шкода, що не я!) Пам’ятай: дії твої провадить Ісус, навіть тоді, коли тобі здається, що ти не готовий.

Стосовно ж нашого давнього знайомого апостола Павла — мабуть, він не схвалив би те, як сильно мені хочеться згорнутися клубочком на ліжку біля тебе. Але справді, чому б нам не цитувати його мудрі настанови стосовно всього іншого? Мій любий, ми обоє знаємо, що врешті-решт ти отямишся від подорожі й відновиш свої сили. А тоді ти вже не матимеш змоги сидіти в своєму зручному номері, писати мені послання й милуватися дощем. Тобі доведеться відчинити двері й узятися до роботи. Як пише святий Павло: «Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час»[12]. І завжди пам’ятай, що я думаю про тебе!

Джошуа теж цілує-обіймає і треться писочком!

Беатріс

Пітер прочитав листа щонайменше разів вісім чи дев’ять, перш ніж змусив себе відірватися від нього. Відтак дістав свою валізу, ту, яка панночці, що реєструвала його на літак авіакомпанії «Virgin Atlantic», здалася замалою для трансатлантичного перельоту в один кінець, закинув її на ліжко й розстібнув. Настав час підібрати собі робочий одяг.

Окрім його Біблії, записників, другої пари джинсів, начищених чорних черевиків, кросівок, сандалій, трьох футболок, трьох пар шкарпеток і трусів, у валізі був іще один предмет одягу, який, коли його пакували, видавався чудернацьким і непотрібним. Імовірність, що він налягатиме його, Пітер оцінював приблизно як таку саму, що розгулюватиме в балетній пачці або смокінгу. Аміківці, які проводили з ним співбесіди, повідомили, що на Оазі немає жодних особливих вимог до одягу, але якщо Пітер має намір проводити багато часу надворі, йому, мабуть, краще вдягнути щось у арабському стилі. Ба більше, Пітерові навпрямець натякнули, що інакше він може неабияк пошкодувати. Тож Беатріс купила йому на місцевому розпродажі мусульманського одягу дишдашу[13].

— Це найпростіша, яку я знайшла, — сказала дружина, показуючи йому цю арабську сорочку за кілька днів до відльоту. — Там були зі золотою парчею, блищиками, гаптуванням...

Він прикинув, приклавши одежину до себе.

— Дуже довга, — сказав Пітер.

— Отже, не треба вдягати штанів, — злегка всміхнувшись, відповіла Беа. — Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш.

Пітер подякував, але дишдашу не приміряв.

— Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні? — запитала Беа. — Мені вона здається дуже чоловічою.

— Нормальна, — відказав Пітер, спаковуючи річ подалі.

Чоловіка турбувала не жіночність — він не міг уявити, що походжатиме, наче якийсь актор із старих фільмів на біблейські теми. Це здавалося марнославством, зовсім несумісним із тим, що проповідувало сучасне християнство.