Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Не мені про це судити. Ви готові?

Пліч-о-пліч вони вийшли в темряву. Тепле повітря оповило їх, м’яко, пристрасно, і Пітер уже не так ніяковів через своє вбрання, адже воно бездоганно підходило для цього клімату. Везти свій старий одяг з дому аж на Оазу було безглуздо, тепер чоловік це усвідомлював. Він мусить створити себе заново, і сьогоднішній ранок — саме слушний час, щоб розпочати.

Машина Ґрейнджер була припаркована просто коло виходу з бази, освітлена сяйвом ліхтаря, що виступав із бетонного фасаду. Це був здоровенний автомобіль, схожий на військовий, очевидно значно потужніший за ту невеличку малолітражку, яку мали Пітер і Беа.

— Я вам вельми вдячний за машину, — сказав Пітер. — Напевно, у вас їх обмежена кількість. Пальне треба економити, все решта.

— Краще, щоб машини були в русі, — відповіла Ґрейнджер. — Інакше вони накриються. У технічному розумінні цього слова. Вологість їх убиває. Ну ж бо, покажу вам дещо.

Жінка підійшла до машини і з клацанням підняла капот, щоб показати двигун. Пітер слухняно нахилився й заглянув туди, хоч і нітрохи не тямив, як працюють автомобілі й що в них усередині. Він не зумів опанувати навіть найпростіших речей, на відміну від Беа, що знала, як заливати мастило, застосовувати антифриз чи під’єднувати до акумулятора стартер-кабелі. І попри все це, навіть Пітер побачив, що щось тут не так.

— Це... бридко, — сказав він і засміявся через власну нетактовність.

Але то була правда: увесь двигун було перемащено якоюсь глеюватою гиддю, від якої тхнуло, наче від зіпсованого котячого корму.

— Авжеж, — погодилася Ґрейнджер, — але я сподіваюся, ви розумієте, що це не пошкодження, це лагодження. Запобіжний засіб.

— Он як.

Жінка штовхнула капот, доклавши саме стільки сили, щоб той став на місце й заклацнувся.

— Щоб змастити таке авто, треба цілу годину. Змасти кілька — і ти смердиш увесь день.

Мимоволі Пітер спробував відчути її запах або ж, принаймні, відновити в пам’яті, як вона пахла до того, як ступила в тепле й вологе повітря. Запах Ґрейнджер був нейтральний. Навіть приємний.

— Це одне з ваших завдань? Змащувати машини?

Жінка жестом показала йому, щоб сідав усередину.

— Кожному з нас час від часу доводиться щось змащувати.

— Дуже демократично. І ніхто не нарікає?

— Тут не місце тим, хто полюбляє нарікати, — відказала вона, застрибуючи на водійське сидіння.

Пітер відчинив дверцята з пасажирського боку й приєднався до неї. Він ще не встиг усістися, як Ґрейнджер увімкнула запалювання. Двигун заревів.

— А як щодо тих, хто нагорі? — запитав Пітер. — Їм також доводиться щось змащувати?