Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Одна прогулянка Оазою змінила Пітерову думку. Його джинсівка, що так і лежала безладною купою на підлозі, висохнувши, стала цупкою, як брезент. Арабська блуза і схожі на піжамні штани — одяг, який Пітер уже бачив на кількох аміківцях — були б, мабуть, ідеальним варіантом, але його дишдаша завдовжки по кісточки теж чудово згодиться. Можна взути до неї сандалії. Пусте, що він виглядатиме, наче зібрався на костюмовану вечірку в маскарадному вбранні шейха. Тут ідеться про практичність. Пітер дістав дишдашу з валізи й розгорнув її.

Та, на його превеликий жаль, сорочка виявилася забризканою ляпками чорного чорнила. Кулькові ручки, що луснули під час польоту, вихлюпнули свій вміст просто на білу тканину. До того ж, готуючись покинути зореліт, він утрамбував речі у валізі щільніше, і, як наслідок, чорнильні ляпки, поперебивавшись, стали скидатися на малюнки з тесту Роршаха.

Утім... утім... Тримаючи одежину у витягнутих руках, Пітер струснув нею, щоб та розправилася. Сталося щось дивовижне. Випадковий чорнильний візерунок перетворився на хрест, християнський хрест, просто посеред грудей. Якби чорнило було червоним замість чорного, це виглядало б майже як ознака на одязі середньовічного хрестоносця. Майже. Ляпки були неохайними, з краплинами довкола них і окремими зайвими лініями, що псували досконалість малюнка. Хоча... хоча... ці примарні лінії, ледь помітні над поперечиною хреста, можна було витлумачити як кістляві руки розіпнутого Христа... а в цих шпичакуватих плямках трохи вище можна було побачити тернини з Христового вінця. Пітер похитав головою: це була його слабкість — бачити в усьому знамення. І все-таки хрест був тут, на одязі, де жодного хреста раніше не було. Він торкнувся пальцем чорнила, щоб глянути, чи воно не маститься. Окрім трохи липкої плями в самому центрі, все засохло. Бери та й надягай.

Пітер накинув дишдашу через голову, і прохолодна тканина ковзнула шкірою, покриваючи його голизну. Обернувшись до вікна, щоб поглянути на своє відображення, він переконався, що Беа вибрала добре. Сорочка підходила йому, наче який арабський кравець ізняв мірки з його плечей, покроїв тканину й пошив саме для Пітера.

Вікно, яке правило Піту за дзеркало, стало знову вікном, коли надворі спалахнули вогні. Дві палахкі цятки, схожі на очі якоїсь страхітливої істоти, що наближалася. Пітер підійшов ближче до скла й пригледівся, але фари машини зникли, щойно він зрозумів, що це таке.

6

Усе його життя вело до цього

Темна пора перед світанком. Рандеву одруженого чоловіка з малознайомою жінкою, коли вони обоє далеко від своїх домівок. Якщо це й було непристойно чи могло якимось чином ускладнити ситуацію, Пітер не витрачав даремно своїх життєвих сил, щоб непокоїтися цим. Вони обоє, Пітер і Ґрейнджер, мали власну роботу, і Господь пильнував їх.

До того ж реакція Ґрейнджер на його вигляд, коли Пітер відчинив двері на стукіт, заледве чи підбадьорювала. Наче не впізнавши Пітера, вона відсахнулася й придивилася пильніше — достоту, як то роблять у мультфільмах. Голова жінки сіпнулася так сильно, що Пітерові здалося, Ґрейнджер зараз поточиться назад у коридор, але вона тільки хитнулася на ногах і вп’ялася очима в чоловіка. Великий чорнильний хрест на його грудях, звичайно, вразив жінку. Побачивши це в її очах, Пітер нараз знітився.

— Я дослухався вашої поради, — спробував він пожартувати, обсмикуючи рукава дишдаші. — Про джинсівку.

Ґрейнджер не всміхнулася, лише далі пильно дивилася на нього.

— Ви могли б звернутися до когось, хто розмальовує футболки, — промовила вона нарешті, — щоб вам це зробили... гм... професійно.

Її власне вбрання лишилося незмінним від часу їхньої останньої зустрічі: та сама біла блуза-спецівка, бавовняні широкі брюки й хустка. Аж ніяк не традиційний західний одяг, утім якимось чином на Ґрейнджер це все виглядало природніше й менш претензійно, ніж його вдяганка.

— Хрест... то випадково, — пояснив Пітер. — Кілька ручок із чорнилом луснули.

— Гм... ну гаразд, — відказала жінка. — Що ж, виглядає, наче сорочка домашнього виробництва. Аматорського — у хорошому розумінні.

Він усміхнувся на цей поблажливий дипломатичний жест.

— Ви гадаєте, що я виглядаю як фертик.

— Як хто?

— Позер.

Ґрейнджер глянула вздовж коридору, в бік виходу.