Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Вернера, чиє обличчя й руки повернулися до нормального стану, також нічого не турбувало — нічого, крім змоклого від поту в своєму безглуздому занадто теплому одязі місіонера, що простягнувся на підлозі.

— Ти з нами, друже?

Пітер закліпав щосили. Кімната сповільнила своє обертання.

— Я з вами.

— Тобі треба в ліжко, — промовив Станко.

— Мабуть, ваша правда, — відповів Пітер. — Та я... я не знаю, де...

— В адреснику має бути, — сказав Станко й пішов, щоб перевірити.

За хвилину Станко й Вернер уже виносили Пітера з їдальні у тьмяно освітлений блакитний коридор. Жоден із них не був такий дужий, як Бі-Джи, тож посувалися вони помалу, похитуючись і зупиняючись кожні кілька метрів, щоб узятися зручніше. Станкові кістляві пальці впиналися Пітерові в пахви й плечі — напевне, й синці лишаться. Вернерові було легше — він ніс Пітера за ноги.

— Я можу йти, я можу йти, — повторював Пітер, але не був певен, чи це правда. До того ж двоє добрих самарян однаково його не слухали. Хай там як, а Пітерів номер виявився неподалік їдальні. Перш ніж він це зрозумів, його вже поклали, а радше кинули, на ліжко.

— Приємно було з вами побесідувати, — сказав Вернер, трохи захекавшись. — Щасти вам із... із чим там вам треба.

— Просто заплющ очі й розслабся, друже, — порадив Станко, уже в дверях. — Тобі треба переслатися.

Переспатися. Як часто раніше у своєму житті він чув це слово! І траплялося навіть, що казали це чоловіки, які згрібали його з підлоги й відносили геть, щоправда, зазвичай для того, щоб укинути до місць значно менш приємних, ніж ліжко. Іноді хлопці, які вишпурювали його з нічних клубів та інших наливайок, де він ганьбив себе, давали Пітерові кілька копняків під ребра, перш ніж підіймати його. Одного разу вони пожбурили бідолашного в глухий завулок, де вантажний автофургон проїхався просто по ньому, якимось дивом не зачепивши колесами ні голови, ні рук, ні ніг, лише вирвав жмут волосся. Трапилося це тими днями, коли Пітер ще не був готовий визнати, що живе лише завдяки вищий силі.

Аж страшно, як наслідки «стрибка» подібні до вкрай сильного перепою. Тільки ще гірше. Схоже на най-най-найсильніше похмілля разом із порцією «чарівних грибочків». Ні Бі-Джи, ні Северин про галюцинації не згадували, але, може, ці хлопці були просто витриваліші за Пітера. Або, можливо, вони обоє зараз міцно спали, спокійно відновлюючи сили, замість робити зі себе посміховисько.

Пітер зачекав, доки кімната не набула чітких обрисів геометричного об’єкта, кути якого не прогинаються під дією гравітації, а тоді підвівся з ліжка. Перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Від Беа досі не було ані слова. Може, попросити Ґрейнджер зайти до нього й глянути, чи з пристроєм усе гаразд, чи Пітер правильно ним користується? Але була ніч, а вона жінка, і він ледве її знає. Та й навряд чи їхнім стосункам пішло б на користь, якби Пітерові примарилося, що в неї виросло безліч очей і ротів, а потім він звалився б їй до ніг.

До того ж «постріл» був такий простий у користуванні, що годі було уявити, аби хтось — навіть такий технофоб, як Пітер, — міг там щось переплутати. Пристрій відсилав і отримував повідомлення — та й годі. Він не показував фільмів, не видавав жодних звуків, не пропонував нічого купити, не розповідав про тяжку долю віслюків, з яких знущаються жорстокі хазяї, чи про вирубку амазонської сельви. Не надавав він можливості дізнатися погоду в Південній Англії, чи кількість християн у Китаї на цей час, чи імена й дати правління династій. Пристрій просто підтверджував, що повідомлення відіслано, а відповіді немає.

Зненацька перед Пітеровими очима промайнула — не на матовому сірому екрані «пострілу», а в голові — картина покручених уламків автомобіля на шосе, в Англії, серед ночі, залитих сліпучим світлом фар «швидких». Беа — мертва десь посеред дороги додому з Гітроу. Намистини, що розсипалися по асфальті, чорні плями крові. Місяць минув відтоді. Уже історія. Таке трапляється. Хтось вирушає у страшенно небезпечну подорож і повертається неушкодженим, а інший гине під час короткої буденної поїздки. «Господеве недолуге почуття гумору», — як описав це колись один скорботний батько (що невдовзі покинув лоно церкви). На декілька секунд страхітливе видіння Беатріс, що лежить мертва на дорозі, здалося Пітерові реальністю, і жах нудотним тремтінням пройняв його нутрощі.

Але ні. Не можна дозволити уявним страхіттям увести себе в оману. Бог ніколи не буває жорстоким. Життя може бути жорстоким, але не Бог. Усесвіт було створено небезпечним, адже нам даровано свободу волі, але, хай що б сталося, на Божу підтримку можна покластися завжди. Йому відомі можливості й обмеження всіх Його дітей. Пітер знав, що, якби з Беатріс трапилася якась біда, він не зміг би тут працювати. Його місія закінчилася б, не розпочавшись. А якщо йому і стало зрозумілим щось протягом усіх цих місяців розмірковувань і молитов, які привели його до цієї подорожі на Оазу, то це те, що Бог справді хоче, щоб Пітер був тут. Він у безпеці в Божих руках, а отже, й Беа. Вона мусила бути в безпеці.

Що ж до «пострілу», був простий спосіб перевірити, чи Пітер користується ним правильно. Він знайшов на екрані іконку АМІК — стилізоване зображення зеленого жука-скарабея — і клацнув по ній, відкривши меню. Пунктів у списку було небагато, лише три: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер»[9], мабуть, нашвидкуруч набрані самою Ґрейнджер. Якщо Пітер хотів більше контактів у своєму списку, додавати їх доводилося вже самому.

Він відкрив чисту сторінку для повідомлення й написав: «Шановна Ґрейнджер». Потім видалив «Шановна» і замінив на «Привіт», відтак видалив і це, залишивши тільки «Ґрейнджер», потім знову набрав «Шановна», ще раз видалив. Недоречний офіціоз або необгрунтована безцеремонність... шквал недоладних рухів, перш ніж розпочати спілкування. Наскільки ж легше було писати листи за давніх часів, коли всі, навіть менеджер банку чи податковий інспектор, були «шановними».

Привіт, Ґрейнджер.