Розділ 7 Серпень 1942 року

— Чому вони сховалися? — дивується він.

Фолькгаймер ніжно ховає дитячу ніжку назад у гардероб.

— Радіо тут немає, — каже він і зачиняє двері.

Вернеровим горлом піднімається нудота.

Надворі вуличні ліхтарі здригаються на запізнілому вітрі. Із заходу на місто напливають хмари.

Вернер повертається в «Опель», почуваючись так, наче будівлі навколо нього підіймаються, стають вищими, викривляються. Він сідає, притулившись чолом до столика, і його вивертає просто під ноги.

Тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне.

Залізає Бернд, зачиняє двері, «Опель» рушає, перехиляючись на повороті, і Вернер відчуває, як навколо нього піднімаються вулиці, повільно закручуючись у зажерливу спіраль, у центрі якої вантажівка мчить униз, занурюючись усе глибше й глибше.

На підлозі за дверима спальні Марі-Лор чекає щось велике, загорнуте в газету й перев’язане шпагатом. Зі сходового майданчика Етьєн каже:

— Вітаю з шістнадцятиріччям!

Вона розриває папір. Дві книжки, одна поверх другої.

Три роки і чотири місяці минуло відтоді, як Papa поїхав із Сен-Мало. Тисяча двісті двадцять чотири дні. Майже чотири роки минуло відтоді, як вона читала щось шрифтом Брайля, та все одно літери виринають із її пам’яті так, наче вона покинула читання лише вчора.

Жуль. Верн. Двадцять. Тисяч. Льє. Частина. Перша. Частина. Друга.

Вона кидається до свого двоюрідного діда й обіймає його за шию.

— Ти сказала, що так її й не закінчила. Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

— Як?..

— Мосьє Ебрар, продавець книжок.

— Але ж нині нічого не дістанеш! І вони такі дорогі…

— У тебе тепер багато друзів у цьому місті, Марі-Лор.

Вона простягається на підлозі й розгортає першу сторінку.