Розділ 7 Серпень 1942 року

Він розуміє не все. А тоді сигнал зникає. Вернер іде через площу й самотужки вмикає другий прилад. Знову, вловивши сигнал, він проводить тріангуляцію, підставляє числа в формулу, а тоді підводить погляд і бачить щось, що дуже скидається на дротову антену, прокладену вздовж сторони однієї з будівель збоку від площі.

Так легко.

Фолькгаймерові очі вже засвітилися, як у лева, що відчув запах дичини. Вони наче розуміють один одного без слів.

— Бачиш, он спускається дріт? — питає Вернер.

Фолькгаймер оглядає будівлю в бінокль.

— В отому вікні?

— Так.

— Як ти зміг визначити? Тут же так багато квартир.

— Саме в отому вікні, — повторює Вернер.

Вони заходять у будинок. Пострілів не чути. Через п’ять хвилин його кличуть у квартиру на п’ятому поверсі з нудотними квітковими шпалерами. Він очікує, що йому скажуть забрати обладнання, як завжди, але там нічого немає: ні трупів, ні передавача, ні навіть звичайного приймача. Лише вигадливі лампи, софа з вишитими подушками й недоладно пишні шпалери.

— Гляньте під мостинами, — наказує Фолькгаймер, але, після того як Нойман Другий піднімає декілька дощок, стає ясно, що під ними лише старезна кінська волосінь, покладена для утеплення.

— Може, в іншій квартирі? На іншому поверсі?

Вернер заходить у спальню, відчиняє вікно й бачить металевий балкон. Те, що він сприйняв за антену, — не більш ніж пофарбований прут, прокладений уздовж пілястра, напевно, щоб чіпляти шворку для білизни. Аж ніяк не антена. Проте він чув передачу. Чув же?

У нього з потилиці піднімається біль. Він переплітає пальці за головою, сідає на краєчок незаправленого ліжка й оглядає одяг: комбінація перекинута через спинку стільця, гребінець із олив’яною ручкою на комоді, ряд крихітних мутних пляшечок і баночок на столику — усе це для нього таке незрозуміло жіноче, загадкове й бентежне, так само як бентежила його дружина гера Зідлера чотири роки тому, коли підібгала спідницю й стала на коліна перед своїм великим радіоприймачем.

Кімната якоїсь жінки. Прим’яті простирадла, запах лосьйону для шкіри в повітрі, фотографія молодика — племінника? коханого? брата? — на столику біля ліжка. Мабуть, він неправильно порахував. Мабуть, сигнал розсіявся між будівлями. Може, від гарячки в нього потекли мізки. Здається, на шпалері в нього перед очима троянди пересуваються, крутяться, міняються місцями.

— Голо? — гукає Фолькгаймер з іншої кімнати, і Бернд відповідає:

— Голо.

«У якомусь іншому Всесвіті, — думає Вернер, — ця жінка і фрау Елена могли б бути подругами. У якійсь реальності, приємнішій за цю». А тоді він бачить на ручці дверей червоний клапоть оксамиту з каптуром — дитячий плащик, і саме в цей момент в іншій кімнаті Нойман Другий скрикує здивовано, булькітливо, й лунає один постріл, а тоді жіночий крик, а тоді ще постріли. Фолькгаймер пробігає повз двері, поспішаючи, а за ним — решта. Нойман Другий сидить перед гардеробом, тримаючи гвинтівку обома руками, у кімнаті стоїть запах пороху. На підлозі лежить жінка, одна її рука закинута назад, наче відмовляючись від танцю, а в гардеробі не радіо, а дитина, що сидить на задку, із прошитою кулею головою. Її круглі, мов місяць, очі розплющені й вологі, а овальний рот роззявлений у здивуванні. Це та дівчинка з гойдалки, їй, напевно, ще немає й семи.

Вернер чекає, доки дівчатко моргне. «Моргни, — думає він, — моргни, моргни, моргни». Фолькгаймер уже зачиняє двері гардероба, хоча вони не зачиняються повністю, бо з них стирчить дитяча ніжка, а Бернд накриває жінку ковдрою. Як Нойман Другий не міг здогадатися, та звісно, що не міг, бо отакий він, Нойман Другий, та й усі у його загоні, у війську, у цьому світі — вони роблять, як накажуть, вони лякаються, вони діють, зважаючи лише на себе. Назви мені когось, хто так не робить.

Нойман Перший, проштовхнувшись, виходить; у його очах видніється огида. Нойман Другий залишається в кімнаті, щойно підстрижений, його пальці безглуздо бігають ручкою гвинтівки.