Розділ 7 Серпень 1942 року

— Улітку 1940 року, — вона наче ось-ось засичить.

— Хто платить за квартиру?

— Я не знаю, мосьє.

— Гроші надходять із Національного музею природничої історії?

— Не можу сказати.

— Коли востаннє хтось приходив?

— Ніхто не приходить. Чеки надходять поштою.

— Звідки?

— Я не знаю.

— Ніхто не заходить і не виходить із квартири?

— Від того літа — ніхто, — каже вона й ховає своє хиже обличчя й хижі нігті в сповнену запахів темряву.

Він іде нагору. Один засув на дверях квартири на четвертому поверсі виказує її власника-замкаря. Усередині вікна забиті деревом і крізь отвори від сучків ллється непорушне, перлове світло. Ніби він зайшов у темну коробку, підвішену в стовпі чистого світла. Шафи відчинені, подушки дивана трохи перекошені, кухонний стілець перекинутий набік. Усе свідчить про поспішний від’їзд, ретельний обшук, або і те, й те. Чорний обідок моху на унітазі там, де була вода. Він оглядає спальню, ванну, кухню, у ньому світиться якась зла й невмолима надія: «А що як?»

На верстаку стоять крихітні лавки, крихітні вуличні лампи, крихітні трапеції вилощеного дерева. Маленькі лещата, маленька коробочка з гвіздками, маленька пляшечка давно засохлого клею. За верстаком, під шматком тканини — сюрприз: вигадлива модель Монмартру. Будівлі нефарбовані, але зроблені майстерно. Віконниці, двері, вікна, дощові риштаки. Людей немає. Іграшка?

У гардеробі висять кілька з’їдених міллю дівчачих суконь і светр із вишитими козликами, що жують квіти. Запилені шишки викладені вздовж підвіконня від найменшої до найбільшої. На підлозі в кухні до дерева прибиті гвіздками смужки гуми. Тиша. Спокій. Порядок. Між столом і ванною натягнута шворка. Годинник без скла на циферблаті давно зупинився. Лише знайшовши три великі томи Жуля Верна шрифтом Брайля, він розуміє — загадку розгадано.

Конструктор сейфа. Майстер замкíв. Живе недалеко від музею. Працює там усе своє доросле життя. Скромний, розкоші не прагне. Сліпа донька. Багато причин для відданості.

— Де ти ховаєшся? — питає він вголос.

У дивному світлі вирує пил.

У мішечку чи коробочці. Захований за плінтусом, під мостинами чи замурований у стіні. Він відчиняє кухонні шухляди й мацає за ними. Але в усіх цих місцях, напевно, шукали й до нього.

Поступово його увагу знову привертає модель району. Сотні будівель із мансардними дахами й балконами. Це саме цей район, усвідомлює він, тільки безколірний, безлюдний, зменшений. Крихітна примарна його подоба. Одна будівля здається згладженою й потертою від впертих дотиків пальців — будівля, у якій він перебуває. Дім.

Він присідає так, щоб його очі були на рівні вулиць, і стає богом, який оглядає Монмартр. Двома пальцями він може схопити кого завгодно, перетворити півміста на тінь. Перекинути його догори дриґом. Він береться за верхівку даху будиночка, у якому стоїть на колінах. Смикає його туди-сюди. Той легко знімається з моделі, наче навмисне так зроблений. Фон Румпель крутить його перед очима: вісімнадцять віконечок, шість балконів, крихітні вхідні двері. Отут — за оцим вікном — зачаїлася маленька пані-власниця зі своїми котами. А ось тут, на четвертому поверсі, — він сам.