Розділ 7 Серпень 1942 року

Він знайшов усі три підробки. Змарнував увесь свій талан. Лікар каже, що пухлина знову росте. Перспективи війни різко гіршають — німці відступають із Росії, через Україну, по щиколотці Італії. Зовсім скоро кожен у штабі райхсляйтера Розенберґа — військові, що нині прочісують приватні бібліотеки, сховані згортки з молитвами, замкнуті полотна імпресіоністів, — дістане гвинтівку й буде відправлений на передову. І фон Румпель теж.

Той, хто матиме при собі камінь, житиме вічно.

Не можна здаватися. І все ж його руки стали такі важкі. Голова мов гиря.

Один у музеї, один у будинку мецената, один відправлений керівникові служби охорони. Яку людину вони вибрали б за третього переносника? Чоловік із гестапо спостерігає за ним, не відводячи погляду від каменя, тримаючи ліву руку на дверцятах сейфа. Уже не вперше фон Румпель згадує незвичайний сейф для самоцвітів із музею. Схожий на шкатулку із секретом. Він стільки подорожував, а такого не бачив. Хто міг його сконструювати?

У французькому селі, далеко на південь від Сен-Мало, німецьку вантажівку, що переїжджала міст, висаджено в повітря. Загинуло шестеро солдатів-німців. Окупаційна влада звинувачує терористів.

— Ніч і туман,[53] — пошепки каже жінка, що прийшла провідати Марі-Лор. — За кожного вбитого німчуру вони розстріляють десять наших.

Поліція ходить від дверей до дверей, вимагаючи, щоб кожен здоровий чоловік виходив на поденщину. Копати шанці, розвантажувати залізничні вагони, штовхати поперед себе ручні возики з фасованим цементом, будувати загорожі для захисту від нападу в полі чи на узбережжях. Усі, хто можуть, мусять працювати над укріпленням Атлантичної стіни. Етьєн стоїть у дверях і жмуриться, тримаючи в руці довідку від лікаря. Холодне повітря обдуває його і разом із собою заносить у коридор запах його страху.

Мадам Руель шепоче, що окупаційна влада звинувачує в нападі добре підготовлену мережу підпільників, що передають повідомлення через радіо. Вона каже, що бригади поспіхом розмотують на пляжах колючий дріт і встановлюють величезні дерев’яні конструкції, що називаються chevaux de frise.[54] Вони вже обмежили вхід до пішохідних доріжок згори на фортечних мурах.

Вона простягає хлібину, й Марі-Лор несе її додому. Коли Етьєн розриває її, усередині знаходить черговий шматочок паперу. Ще дев’ять цифр.

— Я думав, що вони зроблять перерву.

Марі-Лор думає про батька.

— Може, — відказує вона, — тепер це навіть важливіше?

Він чекає темряви. Марі-Лор сидить у пащі гардероба з відчиненими дверима в задній стінці й слухає, як її дід вмикає мікрофон і передавач на горищі. Його тихий голос промовляє числа, а тоді грає музика, м’яко й негучно, цього разу — віолончелі, й переривається на середині.

— Етьєне?

Йому треба багато часу, щоб спуститися драбиною. Він бере її за руку.

— Війна, що вбила твого діда, знищила ще шістнадцять мільйонів осіб. Півтора мільйона лише французьких хлопців, із яких майже всі були молодші за мене. Два мільйони німців. Якщо вишикувати їх у колону, вони йтимуть повз наші двері одинадцять днів й одинадцять ночей. Ми не переставлянням дорожніх знаків тут займаємося, Марі. Це тобі не загубити лист у поштовому відділку. Ці числа — це не просто числа. Розумієш?

— Але ж ми на боці добра. Правда ж, діду?

— Сподіваюся. Сподіваюся, що це так.

Фон Румпель заходить у багатоквартирний будинок на Монмартрі. На першому поверсі манірна власниця бере пачку запропонованих ним продуктових талонів і ховає їх у халаті. Коти труться об її ноги. Із вигадливо декорованої квартири в неї за спиною чути запах засохлого яблуневого цвіту, збентеження і старості.

— Коли вони поїхали, мадам?