Розділ 7 Серпень 1942 року

Етьєн човгає на першому поверсі.

— Що там написано, діду?

— «Мосьє Дроже передає своїй доньці із Сен-Кулома, що йому вже краще».

— Вона сказала, що це важливо.

— Що це означає?

Марі-Лор знімає наплічника, запихає руку й відриває кусень хліба:

— На мою думку, це означає, що мосьє Дроже передає своїй доньці, що в нього все гаразд.

Упродовж кількох тижнів з’являються нові записки. Новонароджений у Сен-Вінсенті. Бабуся на смертному ложі в Ла-Марі. Мадам Гардіньє з Ла-Рабіне передає синові, що пробачає йому. Чи є в цих посланнях секретні повідомлення, чи «Мосьє Фаю спіткав серцевий напад, і він тихо помер» означає «Висадіть у повітря сортувальний вузол у Ренні», Етьєнові невідомо. Важливо те, що їх напевно хтось слухає, що звичайні громадяни мають радіо і, здається, потребують отримувати повідомлення одне від одного. Він не виходить із дому, не бачиться ні з ким, окрім Марі-Лор, і все ж він якось опинився у самому центрі інформаційної павутини.

Він вмикає мікрофон і читає спочатку цифри, а тоді повідомлення. Він транслює їх на п’ятьох різних частотах, оповіщає, коли буде наступна передача, і ставить уривок мелодії зі старої платівки. Уся ця справа забирає щонайбільше шість хвилин.

Надто довго. Майже точно надто довго.

І все одно ніхто не приходить. Дзвоники не дзвонять. У двері не грюкає німецький патруль і не стріляє їм у голови з пістолета.

Хоч Марі-Лор і знає їх напам’ять, мало не щовечора вона просить Етьєна прочитати листи від батька. Цього вечора він сидить на краєчку її ліжка.

Сьогодні я бачив дуба, що прикидається каштаном.

Я впевнений, що ти вчиниш правильно.

Якщо тобі колись захочеться зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку.

— Як ти думаєш, чому він написав «усередині будинку» двічі?

— Ми вже так багато разів це обговорювали, Марі-Лор.

— Як думаєш, що він зараз робить?

— Спить, дитино. Я певний, що спить.

Вона перекочується на бік, і він накриває її плечі ковдрами, задуває свічку і вглядається в мініатюрні дахи та димарі моделі в ногах її ліжка. Виринає спогад: він разом зі своїм братом на полі, східніше від міста. Того літа в Сен-Мало з’явилися світлячки, і їхній батько цьому зрадів, дав їм сачки й банки. Етьєн з Анрі ганяли серед високої трави, а світлячки тікали від них, то спалахуючи, то згасаючи, здається, завжди піднімаючись трохи зависоко, так, що вони не могли дістати, наче це тліла земля, а від їхніх кроків розліталися навсібіч іскри.