Розділ 7 Серпень 1942 року

Грози полощуть небо, узбережжя, вулиці; червоне сонце занурюється в море, заливаючи вогнем західні гранітні стіни Сен-Мало. Три лімузини з обгорнутими тканиною глушниками спускаються по рю де ла Кросс, мов привиди; з десяток німецьких офіцерів у супроводі приблизно стількох же людей із софітами й кінокамерами піднімаються сходами Бастьйон д’ля Олянд і потім бродять доріжками на холоді.

Етьєн спостерігає за ними в мідну прозірну трубу зі свого вікна на п’ятому поверсі. Разом їх дванадцять: капітани, майори й навіть підполковник, що притримує мундир біля коміра і вказує на форти, які стоять на сусідніх островах. Один із військових намагається прикурити на вітрі, його пілотка перелітає через зубчасті стіни, інші сміються з нього.

По той бік вулиці з будинку Клода Левіта зі сміхом висипають на вулицю троє жінок. У Клодових вікнах горить світло, однак у решті будинків кварталу електрики немає. Хтось відчиняє вікно на третьому поверсі й викидає чарку, й вона знай котиться по рю Воборель, аж доки не зникає з очей.

Етьєн запалює свічку й піднімається на шостий поверх. Марі-Лор спить. Він дістає з кишені скрученого папірчика, розгортає. Він уже покинув спроби зламати шифр: він записував числа в стовпчик, додавав, множив. Ніякого результату. Проте він є. Бо Етьєн перестав відчувати нудоту після полудня, у нього ясний зір і спокійне серце. Ба більше, минув уже місяць, відколи він востаннє згортався клубком біля стіни й молився за те, щоб не бачити, як привиди ходять крізь стіни. Коли Марі-Лор приносить хліб, коли він розгортає крихітного папірчика, нахиляючись над мікрофоном, то почувається незламним, почувається живим.

56778, 21, 4567, 1094, 467813.

А тоді час і частота наступної передачі.

Вони цим займаються вже не один місяць, щокілька днів дістаючи з хліба нові папірчики, а останнім часом Етьєн став грати музику. Лише вночі й завжди тільки уривок мелодії: хвилину, найбільше півтори. Дебюссі, Равеля, Массне або Шарпантьє. Він установлює мікрофон у грамофонну трубу, як робив колись, і ставить платівку.

Хто це слухає? Етьєн уявляє короткохвильові приймачі, замасковані як коробки з-під вівсянки чи заховані під підлогою, приймачі, поховані під плитами у дворі чи запхнуті під дитячий матрац у колисці. Він уявляє десяток чи два слухачів по всьому узбережжю, може, хтось налаштовується на його хвилю і в морі — капітанські приймачі на вільних кораблях, що везуть помідори, утікачів чи зброю. Англійців, що чекають на числа, але не музику, й, напевно, дивуються: для чого?

Цього вечора він грає Вівальді. «Осінь» із «Пір року». Платівку, яку його брат купив за п’ятдесят п’ять сантимів у магазині на рю Сен-Маргеріт сорок років тому.

Вступає клавесин, скрипки виграють вигадливі колінця — низький, притиснутий похилим дахом простір горища переповнюється звуком. За кілька метрів й один квартал від нього дванадцять німецьких офіцерів усміхаються в об’єктив.

«Послухайте це, — думає Етьєн. — Почуйте».

Хтось торкається його плеча. Він хапається за нахилену стелю, щоб не впасти. У нього за спиною стоїть Марі-Лор у своїй нічній льолі.

Звуки скрипки то злітають угору, то кидаються вниз. Етьєн бере Марі-Лор за руку, і під низькою, похилою стелею — платівка крутиться, музика з передавача лине над мурами, над тілами німців, у море — вони танцюють. Він її крутить, її пальці миготять у повітрі. У світлі свічки вона наче неземна: усіяне веснянками обличчя і на ньому двоє нерухомих очей, мов павучачі яйця. Їхній погляд не рухається разом із ним, але це його й не нервує; вони наче дивляться кудись де-інде, глибше, углядаються у світ, сповнений музики.

Граційна. Струнка. Вправна у рухах, однак, звідки вона знає, як танцювати, він навіть не здогадується.

Мелодія й далі звучить. Він мав би вимкнути її уже давно. Антена досі піднята, і, напевно, її трохи видно на тлі неба; може, й усе горище світиться, ніби маяк. Але при світлі свічки, у мелодійному вихорі танцю Марі-Лор прикушує нижню губу і її обличчя саме починає світитися, нагадуючи йому про зарослі береги за фортечними мурами, про ті зимові надвечір’я, коли сонце сідало, але ще не зовсім заходило за горизонт, й очерет наче горів червоним вогнем, — місця, де він любив ходити з братом, здається, у минулому житті.

«Ось, — думає він, — що означають ті цифри».

Концерт закінчується. Чути, як об стелю б’ється оса. Передавач ще увімкнений, мікрофон стоїть у грамофонній трубі, голка крутиться на останній канавці. Марі-Лор відсапується, усміхаючись.

Потім вона знову засинає, а Етьєн задуває свою свічку й довгий час стоїть навколішках біля ліжка. Кістяна Смерть їде по вулиці внизу, час від часу зупиняючи верхового коня, щоб заглянути у вікна. Вогненні роги на голові, з ніздрів куриться дим, а в кістяній руці — список, нещодавно доповнений адресами. Вона спочатку дивиться на німецьких офіцерів, що виходять із лімузинів біля шато.

Потім — на яскраво освітлені кімнати парфумера Клода Левіта.

Потім — на темний високий будинок Етьєна Леблана.