Розділ 7 Серпень 1942 року

Стук коліс стихає; ліс знову накриває тиша. Десь там — Шульпфорта з її темними шпилями, з хлопцями, що дзюрять у ліжко, зі сновидами, задираками. А десь за нею стогне левіафан Цольферайн. Дренькотливі вікна сиротинцю. Юта.

Вернер питає:

— Вони що, сидять на мертвих товаришах?

Нойман Другий заплющує око й закидає голову, мов стрілець із гвинтівкою, цілячись у темряву, у якій розчинився потяг.

— Бах! — каже він. — Бах! Бах!

Після смерті мадам Манек Етьєн днями не виходить зі своєї кімнати. Марі-Лор уявляє, як він скрутився на тахті, бубонить дитячі віршики й споглядає примар, що проходять крізь стіни. За його дверима стоїть така німа тиша, що вона хвилюється, чи не відійшов він зовсім в інший світ.

— Діду? Етьєне?

Мадам Бланшар зводила Марі-Лор до церкви святого Вікентія на поминки по мадам Манек. Мадам Фотіно приготувала стільки картопляного супу, що вистачить на тиждень. Мадам Гібу принесла джем. Мадам Руель примудрилась спекти пиріг із крихкою присипкою.

Години витікають між пальцями й зникають. Марі-Лор залишає повну тарілку біля дверей Етьєнової кімнати ввечері, а вранці забирає порожню. Одним-одна стоїть вона у спальні мадам Манек і відчуває запах м’яти, свічного парафіну, шістдесяти років служіння. Служницею, доглядальницею, матір’ю, посестрою, порадницею, кухаркою — ким іще була мадам Манек для Етьєна? Для них усіх? Німецькі моряки затягують п’яних пісень на вулиці, домашній павук над плитою щоночі виплітає нову павутину, а Марі-Лор удвічі болючіше — усі інші продовжують жити, Земна куля й на мить не спинилася у своїй подорожі навколо Сонця.

Бідолашне дитя.

Бідолашний мосьє Леблан.

Наче на них якесь прокляття.

Якби тільки її батько увійшов на кухню! Усміхнувся до жінок, поклав долоню на щоку Марі-Лор. П’ять хвилин із ним. Одну хвилину.

Через чотири дні Етьєн виходить зі своєї кімнати. Сходи скриплять у нього під ногами, й жінки на кухні змовкають. Сумним голосом він просить усіх бути такими ласкавими й піти.

— Мені потрібен був час, щоб попрощатися, і тепер я мушу сам дбати про себе й свою онуку. Дякую вам.

Щойно зачиняються кухонні двері, він замикає їх на засув і бере Марі-Лор за руки.

— Зараз темно. Чудово. Будь ласка, стань отут.

Відсуваються стільці. Відсувається кухонний стіл. Вона чує, як він незграбно вовтузиться біля кільця посеред підлоги, відчиняється люк. Він спускається в погріб.

— Діду? Що ти шукаєш?

— Оце, — відгукується він.