Розділ 7 Серпень 1942 року

Обійди нас стороною, Вершнице. Обійди цей будинок стороною.

Вони їдуть курною дорогою, обабіч обрамленою кілометрами напівмертвих соняхів, високих, наче дерева. Їхні стебла висохли й заклякли, а голови схилені, наче в молитві, і, проїжджаючи повз них в авто, Вернерові здається, що за ними стежать десять тисяч циклопічних очей. Норман Перший зупиняє вантажівку, Бернд знімає гвинтівку з плеча, бере другий прилад і йде в зарості його ставити. Вернер піднімає велику антену й сідає на своє звичне місце в кузові «опеля», надягнувши навушники.

У кабіні Нойман Другий кпинить:

— Ти ж навіть жодного разу не засадив нікому, старий незайманцю.

— Стули пельку, — відказує Нойман Перший.

— Ти на ніч шморгаєш себе, щоб заснути. Душиш вужика. Займаєшся рукоділлям.

— Не тільки я — половина армії. І німці, й росіяни.

— Он той дрібний арійський хлопчик — точно рукодільник.

Бернд називає частоти на своєму приладі. Тиша, тиша, тиша.

— Справжній арієць — світловолосий, мов Гітлер, стрункий, мов Ґерінґ, і високий, мов Геббельс, — додає Нойман Перший.

Нойман Другий сміється.

— До дупи це, якщо…

— Годі, — уриває його Фолькгаймер.

Далеко за полудень. Увесь день вони їхали цим дивним, Богом забутим краєм і не бачили нічого, крім соняшників. Вернер прочісує кожну частоту, перемикає їх, знову переналаштовує приймач-передавач, чуючи лише перешкоди. Удень і вночі повітря сповнене суцільною, сумною, зловісною українською статикою, що, здається, звучала ще задовго до того, як люди навчилися її чути.

Фолькгаймер злізає з вантажівки, розстібає штани й справляє малу потребу у квіти. Вернер вирішує опустити антену, але, перш ніж зробити це, він раптом чує — різку, виразну і зловісну, мов блиск ножа на сонці, — чергу російських слів. «Адін, шесть, восемь». У нього напружується кожен нерв.

Він максимально збільшує гучність і притискає навушники до вух. Знову чути: «Поні-щось-шки, чере-щось-дорошой…» Фолькгаймер дивиться на нього у відкриту задню панель кузова, наче відчуває, наче прокидається вперше за довгі місяці, як тієї ночі, коли Гауптман вистрілив зі свого пістолета, коли вони зрозуміли, що Вернері пристрої працюють.

Вернер трохи повертає ручку налаштування, й раптом у його вуха бухає звук. «Две-над-цать, шест-над-цать, двад-цать-адін», нісенітниця, страшна нісенітниця вривається йому просто всередину; це схоже на відчуття, коли занурюєш руку в мішок із ватою й знаходиш лезо — усе таке надійне й незмінне, аж тут одна небезпечна річ, така гостра, що заледве відчутно, як вона розрізає шкіру.

Фолькгаймер гупає масивним кулаком по корпусі «Опеля», щоб утихомирити Нойманів. Вернер передає Берндові частоту, той ловить сигнал, вимірює пеленг, передає назад, і тепер Вернер береться за підрахунки. Логарифмічна лінійка, тригонометрія, карта. Росіянин і досі говорить, коли Вернер стягує навушники на шию.

— Північ-північний захід.

— Далеко?