Розділ 7 Серпень 1942 року

— А що це?

— Електрична пилка.

Вона відчуває, як щось яскраве загоряється у її животі. Етьєн іде вгору по сходах, Марі-Лор дріботить за ним. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, шостий, поворот ліворуч у кімнату її діда. Етьєн відчиняє двері гігантського гардероба, забирає старий одяг і кладе його на ліжко. Тягне шнур подовжувача в коридор і там устромляє вилку в розетку.

— Буде шумно.

— Добре.

Етьєн залізає вглиб гардероба. Увімкнена пилка починає вити. Звук проходить крізь стіни, крізь підлогу, крізь груди Марі-Лор. Вона думає, скільки сусідів його почують і чи десь якийсь німець за сніданком схилив голову й прислухається.

Етьєн випилює трикутник із задньої стінки гардероба, а тоді робить діру у дверях на горище. Вимикає пилку, поповзом прослизає в діру й піднімається драбиною. Вона йде за ним. Увесь ранок Етьєн повзає горищем зі шнурами, кусачками й інструментами, яких її пальці не впізнають, сплітаючи навколо себе, як вона уявляє, хитромудру електричну павутину. Він мимрить собі під носа, кілька разів сходить униз і приносить товсті брошури чи електричні деталі. Горище скрипить, мухи в повітрі вимальовують яскраво-сині кола. Пізно ввечері Марі-Лор спускається по драбині й під звуки Етьєнової роботи засинає на ліжку свого діда.

Коли вона прокидається, ластівки тріщать під карнизами й крізь стелю ллється музика.

«Місячне світло» — мелодія, від якої вона згадує тріпотіння листя й холодний мокрий пісок під ногами. Музика то припадає до землі, то злітає вгору, то кидається вниз знову, а тоді промовляє молодий голос її давно померлого діда: «Діти, у людському тілі — дев’яносто шість тисяч кілометрів кровоносних судин! Майже досить, щоб обкрутити Землю два з половиною рази…»

Етьєн спускається сімома щаблями драбини, протискається крізь діру в гардеробі й бере її долоні у свої. Вона знає, що він скаже, ще до того, як він починає говорити.

— Твій батько просив мене подбати, щоб тобі нічого не загрожувало.

— Я знаю.

— Це буде небезпечно. Це не гра.

— Я хочу брати участь. Мадам хотіла б…

— Розкажи мені. Розкажи мені увесь план.

— Двадцять два кроки по рю Воборель до рю д’Естре. Звернути праворуч і пройти шістнадцять риштаків. Ліворуч на рю Робера С’юркуфа. Ще дев’ять риштаків до пекарні. Я підходжу до прилавка й прошу: «Одну просту хлібину, будь ласка».

— Як вона відповість?

— Вона здивується. Але я маю наполягти: «Одну просту хлібину», — а вона відказати: «Як поживає твій дід?»

— Вона спитає про мене?

— Повинна. Так вона знатиме, що ти готовий допомагати. Це запропонувала мадам. Частина плану.