Розділ 5 Січень 1941 року

Вона ходить. Ось у неї під ногами холодні круглі камінці. Ось хрусткі водорості. Ось щось м’якше — вологий, гладенький пісок. Вона нагинається й розчепірює пальці. Наче холодний шовк. Холодний, розкішний шовк, на якому море розклало дари: камінчики, мушлі, скойки. Крихітні уламки розбитих суден. Її пальці перебирають пісок, краплі дощу падають їй на потилицю, на руки. Пісок холодить її пальці, її ступні.

Вузол, який уже місяць скручувався в Марі-Лор усередині, починає ослаблятися. Вона йде вздовж лінії припливу, спочатку майже поповзом, й уявляє, як пляж простирається по обидва боки, оточуючи виступи, обіймаючи острови, весь філігранний візерунок бретанського узбережжя з його безлюдними мисами, щілинистими скелями й обплетеними лозою руїнами. Уявляє місто-фортецю позаду себе, височезні мури, лабіринт вулиць. Раптом усе це стає таке маленьке, як модель, що зробив її батько. Але те, що оточує модель, — до цього батько не підготував; те, що оточує модель, — оце найцікавіше.

Над її головою кричить зграя чайок. Кожна зі ста тисяч піщинок у її кулаці треться об свою сусідку. Вона відчуває, як батько підіймає її і тричі крутить колом.

Їх не арештовує німецький солдат, до них навіть ніхто не звертається. За три години занімілі пальці Марі-Лор знаходять безпомічну медузу, оброслий черепашками поплавець, тисячу гладеньких камінців. Вона зайшла у воду по коліна й замочила поділ сукні. Коли мадам Манек нарешті веде її — мокру й вражену — назад на рю Воборель, Марі-Лор підіймається на п’ятий поверх, стукає у двері Етьєнового кабінету й стає перед ним. У неї на обличчі пісок.

— Вас довго не було, — у його голосі бринить хвилювання.

— Ось, діду, — вона дістає з кишень мушлі. Скойки, каврі, тринадцять шматків кварцу, обліплених піском. — Я принесла тобі оце. Й оце, й оце, й оце.

За три місяці штабс-фельдфебель фон Румпель з’їздив до Берліна й Штутгарта, оцінив вартість десь із сотні конфіскованих каблучок, десятки діамантових браслетів, латвійської цигарниці, у якій виблискував ромб із блакитного топаза. Тепер, повернувшись до Парижа, він тиждень ночував у «Ґранд Готелі» і розсилав запити, мов поштових голубів. Щоночі він згадував ту мить, коли затиснув діамант у формі груші, збільшений лінзою лупи, між великим і вказівним пальцями, і думав, що тримає «Море полум’я» вагою сто тридцять три карати.

Він вглядався у світло-блакитну глибину каменя, де крихітні гірські пасма, здавалося, відбивали вогонь, багрянець, коралові й бузкові барви, кольорові багатокутники полискували й миготіли, коли він його крутив, і він майже переконав себе в тому, що легенди кажуть правду, що кілька століть тому султанів син носив корону, яка засліплювала підданих, що власник каменя діставав безсмертя, що казковий камінь обминув усі перешкоди минулого й упав йому на долоню.

У тому моменті була втіха, був тріумф. Але з ним змішався й неочікуваний страх — камінь на вигляд був мов чарівний, не призначений для людських очей. Схожий на річ, яку, раз побачивши, уже не можеш забути.

Але врешті розсудливість узяла гору. Стики граней були не такі гострі, як слід. Поясок-рундист надто гладенький. Загалом, камінь видало те, що на ньому не було крихітних тріщинок, загострень, хоч якихось вкраплень. «Справжній діамант, — любив повторювати його батько, — не може бути зовсім без вкраплень. Справжній діамант не буває ідеальний».

Чи очікував він, що цей камінь справжній? Що його тримали саме там, де хотілося фон Румпелеві? Здобути таку перемогу за один день?

Звісно, ні.

Можна подумати, що фон Румпель мав би опустити руки, але він не збирався. Навпаки, він сповнений надії. Музей ніколи не замовив би таку високоякісну фальшивку, якби не ховав десь справжній камінь. За останні кілька тижнів у Парижі, між іншими завданнями він скоротив список із сімох гранувальників до трьох, а тоді до одного — напівалжирця з прізвищем Дюпон, який ще з підліткового віку гранував опали. Судячи з усього, до війни Дюпон заробляв гроші, перетворюючи шпінелі на фальшиві діаманти на замовлення знатних літніх удів і баронес. А також музеїв.

Якось у лютому серед ночі фон Румпель заходить до Дюпонового симпатичного магазинчика неподалік від базиліки Сакре-Кер. Він оглядає примірник «Самоцвітів та мінералів» Стрітера, креслення граней, тригонометричні таблиці, якими користуються гранувальники. Знайшовши кілька старанно зроблених форм такого ж самого розміру та грушоподібного обрису, як і камінь у музейному сейфі, він знає, що натрапив на потрібного чоловіка.

За вказівкою фон Румпеля Дюпон отримав сфальшовані продовольчі талони. Тепер фон Румпель чекає. Питання вже готові: ви робили інші копії? Скільки саме? Знаєте, у кого вони?

В останній день лютого 1941 року добре вбраний дрібний чоловік із гестапо приносить йому новини про те, що Дюпон, який ні про що не підозрював, спробував використати свої сфальшовані талони. Його арештували. Kinderleicht — дитяча гра.

Приємний, вологий зимовий вечір; залишки снігу обрамляють площу Згоди; місто здається химерним, його вікна виблискують дощовими краплями. Коротко пострижений капрал перевіряє ідентифікаційну картку фон Румпеля й вказує йому дорогу не в камеру, а в кабінет із високою стелею на третьому поверсі, де за столом сидить друкарка. На стіні за нею намальована в’ється фіолетова лоза в модерністських бризках, й від погляду на неї фон Румпелеві стає неприємно.

Дюпон прикутий кайданками до дешевого дерев’яного стільця посеред кімнати. Його обличчя має колір і полиск тропічного дерева. Фон Румпель очікував побачити на його обличчі суміш страху, обурення й голоду, але той сидить прямо. Одна з лінз його окулярів уже має тріщину, але, окрім цього, вигляд у нього досить добрий.

Друкарка гасить недопалок у попільниці, на ньому залишається яскравий червоний відбиток помади. Попільниця повна: у ній роздавлено з п’ятдесят недопалків, покалічених, якихось закривавлених.

— Можете йти, — дозволяє фон Румпель, киваючи їй, і переводить погляд на гранувальника.