Розділ 5 Січень 1941 року

Вернер пише рівняння на металевій обшивці приймача і починає підставляти цифри. Гауптман дає йому логаритмічну лінійку. За дві хвилини Вернер вираховує напрям і відстань: два з половиною кілометри.

— А на мапі?

Гауптманове дрібне аристократичне обличчя світиться втіхою.

За допомогою транспортира й компаса Вернер малює лінії.

— Веди, Пфеннігу.

Вернер складає мапу й ховає її в кишеню пальта, спаковує прилади й несе їх по одному в кожній руці, мов однакові валізи. Скоро школа та прибудови стають схожі на іграшки на білому тлі. Напівзаплющене око місяця опускається нижче, собаки тримаються близько до господаря, дихаючи парою, а Вернер упріває.

Вони спускаються в яр і піднімаються з нього. Один кілометр. Два.

— Велика мить, — Гауптман відсапується, — ти знаєш, що це таке, Пфеннігу? — Він трохи напідпитку, жвавий, майже говірливий. Вернер ще ніколи його таким не бачив. — Це мить, коли одне от-от має перетворитися на щось інше. День — на ніч, гусінь — на метелика. Оленятко — на оленя. Експеримент — на результат. Хлопець — на чоловіка.

Дійшовши до третього підйому, Вернер розгортає мапу й ще раз перевіряє свої координати компасом. Навколо них блищать мовчазні дерева. Він ніде не бачить рятівних слідів. Школи за ними вже не видно.

— Може, я ще раз увімкну приймачі, пане доктор?

Гауптман прикладає пальці до губ.

Вернер знову проводить тріангуляцію і бачить, як близько вони підійшли до точки, яку він спочатку позначив на мапі, — нема й півкілометра. Він наново спаковує прилади й відновлює темп, тепер уже полюючи; усі три пси це теж відчувають; і Вернер думає: «Я зміг, я зрозумів: числа стають реальністю». Дерева струшують сніг, собаки завмирають і смикають носами, ловлячи запах, стають у стійку, ніби на фазана; Гауптман піднімає долоню; і нарешті Вернер, проходячи між деревами, натужно тягнучи великі ящики, бачить обриси людини, що лежить горілиць у снігу: передавач стоїть біля її ніг, антена видніється серед низьких кущів.

Велетень.

Хорти тремтять у стійках. Гауптман не опускає долоні. Іншою рукою він розчохляє свій пістолет.

— Підійшовши так близько, Пфеннігу, не можна вагатися.

Фолькгаймер повернутий до них лівим боком. Вернерові видно, як пара від його дихання підіймається й розчиняється в повітрі. Гауптман наставляє свого пістолета просто на Фолькгаймера, і якусь довгу й жаску мить Вернер певний, що вчитель ось-ось застрелить хлопця, що вони — кожнісінький кадет — у смертельній небезпеці; й він мимоволі чує слова Юти, які та сказала, стоячи біля каналу: «Невже це правильно — робити щось лише тому, що решта так роблять?» Щось у Вернеровій душі опускає лускаті повіки, й дрібний викладач піднімає пістолет і вистрілює в небо.

Фолькгаймер миттю сідає навпочіпки й опам’ятовується, доки хорти, зірвавшись із місця, мчать у його бік; і Вернер почувається так, наче його серце розлетілося на друзки.

Фолькгаймер простягає руки, коли пси нападають на нього, але вони його впізнають, вони стрибають на нього, граючись, гавкаючи й відбігаючи; і Вернер споглядає, як цей дебелий хлопець змітає із себе собак, наче кошенят. Доктор Гауптман сміється. Цівка його пістолета димить; він робить великий ковток зі своєї фляжки й передає її Вернерові — Вернер прикладає її до губ. Зрештою, він таки порадував свого вчителя — прилади працюють; він стоїть у ясній, зоряній ночі, відчуваючи, як пекуче тепло бренді ллється йому всередину.

— Ось, — підсумовує доктор Гауптман, — що ми робили з трикутниками.

Хорти кружляють і казяться. Гауптман облегшується між деревами. Фолькгаймер волочиться в бік Вернера, тягнучи великого передавача КХ; він стає навіть дебеліший; він кладе масивну долоню в рукавичці на Вернерову шапку.