Розділ 5 Січень 1941 року

— Мадам?

Вони виходять за місто.

— Сходи тут, пильнуй, одна, дві, ось ми й прийшли, дуже просто…

Океан. Океан! Просто перед нею! Увесь цей час він був так близько. Він затягує, шумить, бризкається й гуркоче; він відходить, він шириться, одна хвиля накриває іншу. Лабіринт Сен-Мало привів її до простору, більшого за який вона в житті не чула. Він більший за Ботанічний сад, за Сену, більший за найбільшу з музейних зал. Вона не уявляла його як належить, вона не розуміла його великості.

Звівши обличчя до неба, вона відчуває, як тисяча крихітних гострих крапель розтає на її щоках, на її лобі. Чує хрипке дихання мадам Манек і глибокий звук моря серед каменів, і як чиїсь вигуки десь далі пляжем відлунюють від високих стін. У своїй уяві вона чує, як її батько натирає замки. Як доктор Жефар ходить уздовж рядів своїх шаф. Чому вони їй не говорили, що воно отаке?

— Це мосьє Радóм кличе свого собаку, — пояснює мадам Манек. — Не звертай уваги. Ось моя рука. Сядь і роззуйся. Закоти рукави пальта.

Марі-Лор робить, як їй радять.

— Вони дивляться?

— Боші? То й що, якщо так? На стару жінку з дівчинкою? Я скажу їм, що ми викопуємо молюсків. Що вони можуть зробити?

— Дідусь вважає, що вони закопали на пляжах бомби.

— Не переймайся цим. Він і мурахи боїться.

— Він каже, що Місяць відтягує океан назад.

— Місяць?

— Іноді Сонце теж відтягує. А навколо островів припливи утворюють такі коловерті, що можуть проковтнути цілий корабель.

— Ми дуже далеко від таких місць, люба. Ми на звичайному пляжі.

Марі-Лор розв’язує шарф, і мадам Манек його забирає. Солоне повітря із запахом водоростей кольору олова прослизає їй за комір.

— Мадам?

— Так.

— Що мені робити?

— Просто ходи.