Розділ 5 Січень 1941 року

— Не виллю.

Батько Марі-Лор зник безвісти двадцять дев’ять днів тому. Вона прокидається від стукоту великих черевиків мадам Манек, що піднімається на третій поверх, на четвертий, на п’ятий.

Етьєнів голос у коридорі за дверима кабінету:

— Не треба.

— Він не дізнається.

— Я за неї відповідаю.

У голосі мадам Манек неочікувано дзвенить криця.

— Я більше не можу залишатися осторонь!

Вона піднімається на останній поверх. Зі скрипом відчиняються двері в кімнату Марі-Лор; літня жінка робить кілька кроків і прикладає важку долоню до лоба дівчинки.

— Ти не спиш?

Марі-Лор відкочується в кут і відповідає з-під ковдри:

— Ні, мадам.

— Я поведу тебе надвір. Бери ціпок.

Марі-Лор вбирається; мадам Манек зустрічає її внизу біля сходів з окрайцем хліба. Вона обв’язує голову Марі-Лор шарфом, застібає її пальто на всі ґудзики аж до коміра й відчиняє вхідні двері. Кінець лютого. Стоїть ранок, повітря пахне спокоєм і дощем.

Марі-Лор вагається, прислухаючись. Серце робить два удари, чотири, шість, вісім.

— Надворі ще майже нікого немає, любонько, — заспокоює мадам Манек. — І ми не робимо нічого поганого.

Скриплять ворота.

— Одна сходинка вниз, а тепер прямо, ось і все.

Черевики Марі-Лор час від часу зачіпаються об виступи вуличної бруківки, кінчик її ціпка щось намацує, вібрує, знову намацує. Дрібний дощ накрапає на дахи, стікає риштаками, прикрашає краплями її шарф. Звук відлунює від високих будинків; вона почувається так само, як і в першу годину, проведену тут — наче зайшла в лабіринт.

Високо над ними хтось трусить ганчірку з вікна. Нявкає кіт. Які жахіття тут скреготять зубами? Від чого її батько так палко хотів її захистити? Вони повертають один раз, тоді вдруге, а потім мадам Манек веде її ліворуч, куди Марі-Лор не очікувала звернути, туди, де міські стіни, вкриті мохом, тягнулися суцільною стіною, а тепер виявилися ворота.