Розділ 5 Січень 1941 року

Він зиркає на Фредеріка, чиї замацані окуляри тьмяно блищать при світлі свічок, а пудра тепер має дивний і непристойний вигляд, наче не приховала синці, а, навпаки, підкреслила їх, і сильне відчуття тривоги переповнює його. Він чує свист, із яким Рьодель махає кийком, ляскіт, із яким той опускається на Фредерікові підняті руки. Він чує голоси хлопців зі свого братства, ще в Цольферайні, які співали: «Живи чесно, борися мужньо й помри сміючись».[39] Кафе переповнене; усі надто швидко рухають губами; від жінки, що говорить із Фредеріковою матір’ю, нудотно відгонить парфумами; і у водянистому світлі раптово здається, що шарф, який звисає з шиї дівчини-танцівниці, — це насправді зашморг.

— Усе гаразд? — питає Фредерік.

— Усе чудово, — але Вернер відчуває, як усередині нього щось стискається сильніше й сильніше.

Дорогою додому Фредерік і його матір крокують попереду. Вона бере його під руку й стишено до нього говорить. Фредде це, Фредде те. Вулиця безлюдна, у вікнах темно, електричні вивіски вимкнені. Стільки магазинів, навколо них — стільки квартир, однак чого так порожньо? Недалеко від будинку якась жінка в сукні, прихилившись до стіни, нагинається й блює на тротуар.

Удома Фредерік перевдягається в піжаму з яскраво-зеленого шовку, залишає складені окуляри на нічному столику і босий залізає на своє дитяче мідне ліжко. Вернер лягає на розкладачку, за яку Фредерікова матір перепросила тричі, хоча її матрац зручніший за всі, на яких він коли-небудь спав.

У будинку стає тихо. Моделі автомобілів виблискують на Фредерікових полицях.

— Тобі коли-небудь хотілося, — шепоче Вернер — щоб не треба було повертатися в школу?

— Батькові потрібно, щоб я вчився в Шульпфорті. І мамі теж. Моє бажання не має значення.

— Авжеж, має. Я хочу стати інженером. А ти хочеш вивчати пташок. Бути, як той американський художник у болотах. Нащо тоді це все, якщо не для того, щоб ми стали тими, ким хочемо?

У кімнаті стоїть тиша. Надворі, за Фредеріковим вікном, ліхтар світиться якимось неземним світлом.

— Твоя біда, Вернере, — каже Фредерік, — у тому, що ти й досі віриш, ніби твоє життя належить тобі.

Коли Вернер прокидається, сонце вже високо. У нього болить голова, а очі важкі, мов гирі. Фредерік уже вбраний у штани, попрасовану сорочку й краватку і стоїть на колінах перед вікном, притиснувши носа до скла.

— Гірська трясогузка.

Він показує пальцем. Вернерів погляд ковзає повз нього на голі липи.

— На вигляд непоказна, правда? — питає Фредерік. — Якихось кількадесят грамів пір’я й кісток. Але ця пташка може долетіти до Африки й назад. Живлячись жуками, хробаками й силою бажання.

Трясогузка перескакує з гілки на гілку. Вернер тре свої болящі очі. Це ж лише пташка.

— Десять тисяч років тому, — розповідає Фредерік, — вони прилітали сюди мільйонами. Коли тут був сад, один нескінченний сад від краю до краю.

Марі-Лор прокидається й думає, що чує човгання батькових черевиків, дзенькіт його ключів. Четвертий поверх, п’ятий, шостий. Його пальці гладять дверну ручку. Його тіло випромінює слабке, але відчутне тепло в кріслі поруч неї. Його маленькі інструменти стукають по дереву. Він пахне клеєм, шмерґелевим папером і синіми «Ґолуаз».

Але це лише стогне будинок. Море кидає піну на камені. Її розум потішається над нею.

На двадцятий ранок без звістки від батька Марі-Лор не підводиться з ліжка. Їй тепер байдуже, що двічі її двоюрідний дідусь начіпляв старезну краватку й стояв біля вхідних дверей і наспівував собі дивні пісеньки: «À la pomme de terre, je suis par terre; au haricot, je suis dans l’eau»,[40] — силкуючись, але так і не знаходячи в собі мужності вийти надвір. Вона більше не вмовляє мадам Манек повести її на вокзал, написати ще одного листа і згаяти ще одне пообіддя в префектурі, намагаючись подати прохання до окупаційної влади знайти її батька. Вона стає недосяжна, замкнута. Вона не купається, не гріється біля вогню на кухні, більше не проситься піти надвір. Майже нічого не їсть.