Розділ 5 Січень 1941 року

Двері зачиняються. Мадам сипле чортами. Марі-Лор думає про Уберові вигадки: печальних монстрів із морської піни, русалок із риб’ячими хвостами, романтику англійських саг.

— Він повернеться, — каже мадам Манек, так само до Марі-Лор, як і до себе.

Однак наступного ранку Убера Базена немає. Як і на третій день.

На чергові збори приходить лише половина групи.

— Вони думають, що він нам помагав? — шепоче мадам Ебрар.

— А він помагав?

— Я думала, він передавав повідомлення.

— Які саме повідомлення?

— Це стає надто небезпечно.

Мадам Манек ходить туди-сюди; Марі-Лор майже відчуває жар її відчаю з іншого боку кімнати.

— То киньте це все! — у її голосі вчуваються ледь стримувані почуття. — І йдіть геть.

— Не гарячкуйте, — заспокоює мадам Руель. — Ми зробимо перерву, на тиждень чи два. Доки все вляжеться.

Убер Базен із його мідною маскою, хлоп’ячою жвавістю і смородом розчавлених комах із рота. «Куди, — думає Марі-Лор, — вони забирають арештованих? У «готель», як і її батька? Звідки вони потім пишуть листи додому про чудову їжу й міфічні дерева? Дружина пекаря стверджує, що їх відправляють до таборів у горах. Дружина бакалійника каже, що на фабрики нейлону в Росію. Марі-Лор це здається так само ймовірним, як і те, що люди просто зникають. Солдати накидають мішок на хай там кого вони хочуть усунути, пропускають крізь нього струм, і нема людини. Вона потрапляє до якогось іншого світу.

«Місто, — думає Марі-Лор, — повільно перетворюється на модель, що стоїть нагорі. Вулиці одна за одною порожніють». Щоразу, вийшовши надвір, вона відчуває, скільки над нею вікон. Тиша жаска, неприродна. «Напевно, так почувається миша, — думає вона, — коли вилізає з нори на галявину, ніколи не знаючи, чия її може накрити тінь».

Над столами у їдальні висять нові шовкові транспаранти з блискучими буквами слоганів.

На них написано: «Упасти — це не сором. Сором — не встати».

«Будьте тонкі й стрункі, швидкі, мов хорти, міцні, мов чинена шкіра, й незламні, як криця».

Щотижня зникає ще якийсь учитель, затягнутий у машину війни. Приходять нові вчителі, літні містяни сумнівних схильностей і тверезості. Усі вони, помічає Вернер, мають якусь ваду: хтось шкутильгає, хтось сліпий на одне око, у когось обличчя, перекошене від серцевого нападу чи попередньої війни. Новим учителям кадети виказують менше поваги, а ті, у свою чергу, швидко дратуються; й незабаром Вернерові школа видається схожою на гранату з висмикнутою чекою.

З електрикою починає відбуватися щось дивне. Напруга зникає на п’ятнадцять хвилин, а тоді різко стрибає. Годинники йдуть зашвидко, лампочки яскравішають, спалахують і вибухають, і коридором розсипається тихий дощ із уламків скла. Настають темні дні, перемикачі не працюють, струму немає. У спальнях і душових стоїть страшенний холод, для освітлення сторожі користуються смолоскипами й свічками. Усе паливо відсилають на фронт, і через шкільні ворота прокочується все менше автівок; їжу привозять тим одним змученим мулом, у якого світяться ребра.

Не раз Вернер розрізає сосиску на своїй тарілці й бачить, як усередині звиваються рожеві черви. Уніформи в нових кадетів жорсткіші й дешевші, ніж його; на заняттях зі стрілецької майстерності справжніми патронами більше не стріляють. Вернер не здивується, якщо Бастіан почне їм роздавати палиці й каміння.