Розділ 3 Червень 1940 року

— Невже це правильно, — веде далі Юта, — робити щось лише тому, що решта так роблять?

Сумніви. Вони прослизають, мов вугрі. Вернер їх відганяє. Юті ще немає й дванадцяти, вона ще дитина.

— Я писатиму тобі листи щотижня. Двічі на тиждень, якщо зможу. Ти не маєш показувати їх фрау Елені, якщо не хочеш.

Юта заплющує очі.

— Це не назавжди, Юто. Може, років на два. Половина хлопців не довчаються до випуску. Але, може, я чогось таки навчуся? Може, я вивчуся й стану справжнім інженером? Може, я зможу навчитися водити літак, як каже малий Зіґфрід. Не хитай головою, нам же завжди хотілося побувати в літаку, правда? Ми полетимо на захід, ти і я, і фрау Елену візьмемо, якщо вона захоче. Або поїдемо потягом. Їхатимемо через ліси, через villages de montagnes,[29] про які розповідала фрау Елена, коли ми були малі. А може, доїдемо аж до Парижа.

Розцвітає світанок. М’яко шелестить трава. Юта розплющує очі, але на нього не дивиться.

— Годі брехати, Вернере. Можеш розповідати казки собі, але мені не бреши.

За десять годин він уже в потязі.

За всі три дні, проведені в будинку, Марі-Лор не трапляється нагоди познайомитися зі своїм двоюрідним дідом. А тоді, на четвертий ранок, навпомацки йдучи в туалет, вона наступає на щось маленьке та тверде, нагинається і щось знаходить.

Воно закручене й гладеньке. Загострена спіраль із рельєфними вертикальними складками. Широкий овальний отвір.

— Черевоніг, — шепоче вона.

Попереду, за крок від першої мушлі, вона знаходить ще одну. А тоді третю й четверту. Доріжка з мушель огинає ванну кімнату й веде її на п’ятий поверх, до зачинених дверей, як вона вже знає, його кімнати, з-за яких долинає ладний шепіт кількох піаніно.

— Заходь, — каже голос.

Вона очікує на задуху, затхлий старечий сморід, але в кімнаті стоїть ледь чутний запах мила, книжок і сухих водоростей. Майже як у лабораторії доктора Жефара.

— Етьєне?

— Марі-Лор.

Його голос тихий і м’який, мов шовкова стрічка, яку тримають у шухляді й виймають лише зрідка, просто щоб провести по ній пальцями. Вона навмання простягає руку і відчуває дотик його холодної й кістлявої долоні. Він каже, що вже почувається краще.

— Мені шкода, що не міг познайомитися з тобою раніше.

Піаніно м’яко вторують одне одному; здається, їх грає з десяток водночас, так, наче звуки долинають із кожної сторони світу.

— Скільки в тебе приймачів, діду?