Розділ 3 Червень 1940 року

— Щойно отримаємо звістку з Парижа.

— Чому ми маємо спати в цій крихітній кімнатці?

— Я певний, що ми могли б улаштуватися й у кімнаті внизу, якщо ти так хочеш.

— А чому не в тій, яка навпроти нашої?

— Ми з Етьєном домовилися нею не користуватися.

— Чому?

— Ця кімната належала твоєму дідові.

— Коли мені можна буде піти на море?

— Не сьогодні, Марі.

— Хіба ми не можемо піти прогулятися округою?

— Це надто небезпечно.

Їй хочеться верещати. Ну які там можуть бути небезпеки? Відчинивши вікно у спальні, вона не чує ні лементів, ні вибухів, лише крики пташок, яких її двоюрідний дідусь називає бакланами, і море, а також рідкісні вібрації літака, коли той пролітає над головою.

Вона годинами вивчає будинок. Перший поверх належить мадам Манек: тут чисто, всюди лад і завжди повно гостей, які заходять через кухонні двері обмінятися плітками. Тут їдальня, фойє, у коридорі — буфет, повний антикварного посуду, який дрижить щоразу, коли хтось проходить повз нього. У кухні — двері в кімнату мадам: ліжко, раковина, нічний горщик.

Одинадцять гвинтових сходинок ведуть на другий поверх, де пахне зів’ялою розкішшю: стара швацька кімната, колишня кімната служниці. «Просто тут, на сходовому майданчику, — розказує мадам Манек, — чоловіки впустили труну з двоюрідною бабусею Етьєна».

— Труна перевернулася, і небіжчиця з’їхала аж до низу. Вони всі страшенно перелякалися, але їй взагалі нічого не зробилося!

Та третьому поверсі теж мотлох: коробки з бляшанками, металеві диски, ржаві пилки; відра з якимись речами, напевне, електротехнічними деталями; стоси технічних довідників навколо туалету. До четвертого поверху речі вже займають увесь простір — у кімнатах, коридорах і на сходах: відра з якимись деталями машин, коробки з-під взуття, повні шурупів, старезних лялькових будинків, зроблених її двоюрідним дідом. Велетенська Етьєнова кімната займає цілий п’ятий поверх, то дуже тихий, то повний голосів, музики чи радіоперешкод.

А далі — шостий поверх: охайна спальня її дідуся зліва, прямо попереду — туалет, праворуч — маленька кімната, у якій сплять вони з батьком. Коли дме вітер, а значить, майже завжди, стогнуть стіни і стукають віконниці, будинок, із його переповненими кімнатами і гвинтовими сходами всередині, здається фізичним втіленням внутрішнього світу його власника: відособлений, але повний обплетених павутиною дивовиж.

На кухні подруги мадам Манек захоплюються волоссям і веснянками Марі-Лор. У Парижі, кажуть жінки, люди по п’ять годин стоять у чергах по хліб. Парижани їдять своїх хатніх улюбленців, забивають каменями голубів на суп. Немає ні свинини, ні кролятини, ні цвітної капусти. Автомобільні фари пофарбовані в синій, розповідають вони, а ночами в місті тихо, мов на цвинтарі: ні автобусів, ні потягів. Купити бензин майже неможливо. Марі-Лор сидить за квадратним столом поряд із тарілкою печива й уявляє цих літніх жінок: жилаві руки, мутні очі, величезні вуха. З вікна на кухні долинає фіть-фіть-фіть сільської ластівки, звуки кроків по фортечних мурах, стукіт мотузок об щогли, скрип петель і ланцюгів у порту. Привиди. Німці. Молюски.

Щуплявий рожевощокий викладач технічних наук доктор Гауптман знімає із себе пальто з латунними ґудзиками і вішає його на спинку стільця. Він наказує кадетам із Вернерового класу взяти відкидні металеві коробочки із замкнутої шафи в глибині лабораторії.

Усередині кожної — трибки, лінзи, запобіжники, пружини, скоби, резистори. Ось груба котушка мідного дроту, ось крихітний апаратурний молоточок і двополюсний акумулятор завбільшки з черевик — Вернер ще ніколи не тримав у руках такого якісного обладнання. Викладач-коротун стоїть біля дошки й малює схему з’єднань простого приладу для передавання коду Морзе. Він кладе крейду, зводить граційні пальці й просить хлопців зібрати схему з того, що міститься у їхніх наборах.