Розділ 3 Червень 1940 року

— Звісно.

— Я розкладала шишки за розміром, від найбільшої до найменшої.

— Вони й досі там.

— Ти так думаєш?

— Я точно знаю.

— Ти не можеш цього знати.

— Добре, не знаю. Але я в це вірю.

— А німецькі солдати зараз лягають у наші ліжка, Papa?

— Ні.

Марі-Лор намагається лежати й не ворушитися. Їй майже чути, як у батьковій голові крутяться коліщатка його думок.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона і стискає його руку. — Ми побудемо тут якийсь час, а тоді повернемося у квартиру й шишки будуть там, де ми їх залишили, і «Двадцять тисяч льє під водою» лежатимуть у шафі для ключів, і ніхто не спатиме в наших ліжках.

Віддалений гомін моря. Стукіт чиїхось підборів по бруківці далеко внизу. Їй так хочеться почути батькове: «Так, звісно, ma chérie», — але він мовчить.

Йому не вдається зосередитися ні на домашніх завданнях, ні на простих розмовах, ні на дорученнях від фрау Елени. Щоразу, заплющивши очі, він уявляє Шульпфорту: багряні прапори, м’язисті коні, блискучі лабораторії. Найкращі хлопці Німеччини. Іноді він вважає себе уособленням можливостей, на яке всі звертають погляди. Однак іншим разом згадує того опасистого хлопця зі вступного іспиту, згадує, як він бліднів, стоячи високо над танцювальною залою. Як він упав. Як ніхто й не поворухнувся, щоб йому допомогти.

Чому Юта не може за нього порадіти? Чому, навіть у такі моменти, коли він втікає від дійсності, якесь незрозуміле попередження має до нього промовляти з далеких закутків свідомості?

— Розкажи нам ще раз про ручні гранати! — просить Мартін Саксе.

— І про соколине полювання! — додає Зіґфрід Фішер.

Тричі він намагається щось пояснити Юті, й тричі Юта повертається спиною і йде геть. Година за годиною вона допомагає фрау Елені з молодшими дітьми, ходить на ринок чи знаходить інший привід бути корисною, бути зайнятою, бути не вдома.

— Вона не хоче слухати, — скаржиться Вернер фрау Елені.

— Усе одно не опускай рук.

Він і незчувся, коли до від’їзду залишається день. Вернер прокидається до світанку і заходить до Юти в дівчачу спальню. Вона спить, обхопивши руками голову, тіло закутане у вовняну ковдру, а подушка впала в діру між матрацом і стіною — навіть уві сні вона відкидає порядок. Над ліжком висять її фантазійні малюнки олівцем: село, де народилася фрау Елена, Париж із вихорами пташиних зграй над тисячею білих башт.