Розділ 10 12 серпня 1944 року

— Нащо?

— Побачиш.

Мелодія ще грає, а Вернер від’єднує акумулятор, відгвинчує гніздо і лампу з мертвого ліхтаря, під’єднує контакти й дістає світляну кулю. У дальньому кутку підвалу Фолькгаймер витягає із завалів шматки бетону, дерева й розбиті частини стіни. Час від часу він зупиняється, стає на коліна й переводить подих. Він складає барикаду. Потім затягує за неї Вернера і висмикує чеку, запалюючи п’ятисекундний ґніт. Вернер притискає рукою каску, і Фолькгаймер кидає гранату туди, де колись були сходи.

Фон Румпелеві дочки були пухкими, вередливими немовлятами, хіба ні? Обидві безперестанку впускали свої брязкальця й соски, заплутувались у ковдрах. Нащо так репетувати, янголятка? Однак вони виросли! Попри його відсутність. І навчилися співати, особливо Вероніка. Може, вони й не стануть знаменитими, але батька тішать. Вбрані у великі валянки і ті жахливі безформні сукні, що пошила їм мати, з квітками первоцвіту й ромену, вишитими на комірцях, вони складають руки за спиною й голосно виспівують слова, які ще замалі розуміти.

Коло мене хлопці в’ються,

Як мошва коло вогню.

Якщо крильця обпечуться,

Не виніть мене в тому.

Чи то в спогаді, чи уві сні фон Румпель дивиться, як Вероніка, рання пташка, сидить навколішках на підлозі в кімнаті Марі-Лор у передсвітанковій темряві й веде вулицями мініатюрного міста ляльку в білій сукні поруч іншої в сірому костюмі. Вони звертають ліворуч, потім праворуч, аж доки доходять до сходів собору, де чекає вбрана в чорне третя лялька з піднятою рукою. Це весілля чи обряд жертвування, йому важко сказати. Потім Вероніка починає співати так тихо, що він не розбирає слів, лише мелодію, менше схожу на звуки голосу, а більше на гру піаніно, і ляльки танцюють, переступаючи з ноги на ногу.

Музика змовкає, Вероніка розчиняється в повітрі. Він сідає. Модель у ногах ліжка розтікається, а потім довго вертається на місце. Десь над ним молодий чоловічий голос починає французькою розказувати про вугілля.

На якусь мить простір навколо Вернера розривається надвоє, наче з нього висмоктують останні молекули кисню. Потім повз них пролітають уламки каменю, дерева й металу, стукаючись об його каску, з шипінням ударяючись у стіну позаду них, — і Фолькгаймерова барикада розвалюється, і скрізь у темряві все сповзає й котиться, і йому немає чим дихати. Однак вибух створює тектонічний рух у завалах будівлі, й ось лунає сухий тріск, і в темряві осипається каміння. Коли Вернер припиняє кашляти й скидає уламки з грудей, він бачить, як Фолькгаймер вдивляється у єдину пробиту дірку, крізь яку ллється багряне світло.

Небо. Нічне небо.

Промінь зоряного світла розтинає пил й упирається в купу битого каменю на підлозі. Якусь мить Вернер ним дихає. А потім Фолькгаймер відштовхує його назад, а сам залізає на середину зруйнованих сходів і починає розчищати краї діри шматком арматури. Метал брязкає, його руки вкриваються подряпинами, а шестиденна борода стає білою від пилу, але Вернер бачить, що Фолькгаймер просувається вперед швидко: кружальце світла стає фіолетовим клинцем, ширшим за дві Вернерові долоні.

Ще одним ударом Фолькгаймерові вдається роздробити великий пласт уламків, що мало не всі падають йому на каску й на плечі, а далі залишається лише протиснутися й вилізти. Він протискає верхню частину тулуба в діру, його плечі шкрябаються об краї, куртка рветься, ноги смикаються, а тоді він опиняється назовні. Він нахиляється по Вернера, його наплічникі гвинтівку, і витягає їх за одним разом.

Вони стоять на колінах там, де колись був провулок. Усе залите зоряним світлом. Місяця Вернерові не видно. Фолькгаймер закидає свої закривавлені руки вгору, наче намагається упіймати повітря, щоб воно стекло з його шкіри, мов дощова вода.

Уцілів лише один кут готелю, на внутрішніх стінах висять шматки гіпсу. Далі будинки світять нутрощами просто неба. Фортечний мур за готелем стоїть, однак багато з його амбразур розбито. Море нагадує про себе заледве чутним шумом прибою з іншого боку. Навколо лише завали й тиша. Кожен зубець помальований зоряним світлом. Скільки тіл розкладаються в купах каменю, що лежать перед ними? Дев’ять. Може, й більше.

Вони йдуть до огородження фортечних мурів, хитаючись, мов п’яні. Дійшовши до стіни, Фолькгаймер зиркає на Вернера. А тоді переводить погляд у ніч. Його запорошене обличчя таке біле, що він схожий на гіганта, зробленого з пилу.

Там, за п’ять кварталів на південь, дівчина й досі програє музику на платівці?

— Візьми гвинтівку. Йди, — каже Фолькгаймер.

— А ти?