Розділ 10 12 серпня 1944 року

Десь за північ, 13 серпня, пробувши на горищі п’ять днів, Марі-Лор бере платівку в ліву руку, а пальцями правої обережно проводить по її канавках, відтворюючи в пам’яті всю мелодію. Кожен її злет і падіння. Потім опускає платівку на штир Етьєнового електричного грамофона.

Вона не пила півтора дні. Не їла два. На горищі стоїть запах спеки, пилу, затхлості та її власної сечі з миски для гоління в кутку.

«Ми вмремо разом, Неде».

Здається, штурм ніколи не закінчиться. На вулиці сиплеться розбита цегла; місто розпадається на шматки; однак цей будинок і досі не впав.

Марі-Лор виймає цілу бляшанку з кишені пальта свого двоюрідного діда й ставить її на підлогу посеред горища. Вона так довго її берегла. Може, щоб мати якийсь останній зв’язок із мадам Манек. Може, щоб не вмерти від гіркоти втрати, якщо консерви виявляться зіпсованими.

Вона кладе бляшанку й ніж під лавку від піаніно, де точно зможе їх знайти. Потім перевіряє, чи платівка лежить правильно. Опускає ручку й ставить голку біля зовнішнього краю. Знаходить перемикач мікрофона лівою рукою, а передавача — правою.

Вона увімкне музику якомога гучніше. Якщо німець у будинку, він її почує. Почує, як мелодію піаніно, що линутиме згори, підведе голову й кинеться на шостий поверх, мов демон із роззявленою пащекою. Рано чи пізно від прикладе вухо до дверей гардероба, звідки музика чутиметься ще гучніше.

Якими лабіринтами повниться цей світ! Гілки дерев, мереживо коренів, матриця кристалів, вулиці, які її батько відтворював у своїх моделях. Лабіринти мурексових мушель, рельєфні поверхні кленової кори, кісток орла всередині. І жоден із них, сказав би Етьєн, своєю складністю не переважає людський мозок, який, напевно, є найскладнішою річчю на світі; кілограм вологи, у якому обертаються Всесвіти.

Вона запихає мікрофон у рупор грамофона, вмикає програвач, і тарілка починає крутитися. Горище поскрипує. У своїй уяві вона йде доріжкою Ботанічного саду, повітря золотаве, вітер зелений, довгі пальці верб зачіпають її плечі. Попереду йде батько; він простягає руку, чекаючи на неї.

Піаніно починає грати.

Марі-Лор простягає руку під лавку й знаходить ножа. Повзе підлогою до драбини з сімома щаблями й сідає, звісивши ноги. У кишені в неї діамант, а в руці — ніж.

— Прийди, знайди мене, — каже вона.

Під зірками над містом усі сплять. Сплять артилеристи, сплять черниці в крипті під собором, сплять діти у старих піратських погребах на колінах у сплячих матерів. Спить лікар у підвалі «Готель-Дью». Сплять поранені німці в тунелях під фортом Ла Сіте. Спить Етьєн за стінами форту Насьональ. Усі сплять, окрім равликів, що повзають по каменях, і щурів, які метушаться серед сміття.

У ямі під руїнами «Бджолиного готелю» Вернер теж спить. Не спить лише Фолькгаймер. У нього на колінах, куди його поклав Вернер, лежить радіо, між ногами — майже розряджений акумулятор, а в навушниках шипить статика. Не тому, що сподівається щось почути, — Вернер так залишив навушники. А в нього немає сили їх скинути. Бо він переконав себе багато годин тому, що гіпсові голови уб’ють його, якщо він зрушиться з місця.

На його великий подив, статика зливається з музикою.

Фолькгаймер широко розплющує очі, які шукають у чорноті хоч один випадковий фотон. Мелодія самотнього піаніно злітає ввись, а тоді опускається. Він слухає ноти й тишу між ними, а тоді раптом розуміє, що на світанні веде коней через ліс, насилу пробираючись через сніг за прадідом, який ступає, тримаючи на своїх величезних плечах пилку. Сніг рипить під підошвами й копитами, дерева над ними шепочуть і скриплять. Вони доходять до краю замерзлого озера, де росте сосна заввишки із собор. Його дід опускається на коліна, мов покаянний грішник, пропилює заглибину в корі й починає пиляти стовбур.

Фолькгаймер підводиться. Знаходить Вернерову ногу в темряві, одягає йому на голову навушники.

— Слухай, — каже він — слухай, слухай…

Вернер пробуджується. Акорди пропливають повз нього прозорими брижами на воді. «Місячне світло». Сяйлива дівчина, зроблена зі світла.

— Під’єднай ліхтар до акумулятора.