Розділ 10 12 серпня 1944 року

За спів.

За нічні розмови в бараці.

За те, що забула свій день народження під час вечірньої переклички.

За надто повільне розвантажування вагона.

За те, що не здала ключі.

За те, що не донесла охоронцеві.

За те, що надто пізно підвелася з ліжка».

Фрау Шварценберґер — ось хто вона. Єврейка з Фредерікового ліфта.

Їй бракує пальців для підрахунку.

«За те, що заплющила очі, коли до неї зверталися.

За те, що збирала хлібні скоринки.

За спробу зайти в парк.

За запалення на долонях.

За те, що просила сигарету.

За нестачу уяви».

І в темряві Вернерові здається, що від дістав до дна, наче увесь цей час кружляв, опускаючись щораз нижче, як «Наутилус», якого затягує чорторий, як його батько, що спускався в шахту: із Цольферайна в Шульпфорту, через жахи Росії й України, через Відень, повз матір і доньку, через сором, на який перетворилися його амбіції, сюди, у цей підвал на краю континенту, де мара верзе нісенітницю; фрау Шварценберґер іде у його бік, дорогою перетворюючись зі старої на дитину, — її волосся знову стає руде, зморшки розгладжується, й ось уже семирічна дівчинка наближає до нього обличчя, і в центрі її чола він бачить діру, чорнішу за чорноту навколо нього, вглибині якої кишить темне місто, повне душ: десять тисяч, п’ятсот тисяч, усі дивляться на нього з алей, з вікон, із задимлених парків, і тут він чує грім.

Блискавку.

Артилерію.

Дівчинка зникає.

Стрясається земля. Здригаються його нутрощі. Стогнуть балки. Він чує, як повільно сиплеться пил і слабке, приречене дихання Фолькгаймера за метр від нього.