Розділ 10 12 серпня 1944 року

Фон Румпель прислухається. Звуки все наближаються крізь дим. Він підповзає до вікна. Вдягає на голову каску. Перехиляється через розбите підвіконня.

Капрал німецької піхоти прижмурено дивиться на нього з вулиці.

— Ой, пане фельдфебелю… Я й не думав… Будинок порожній?

— Порожній. Куди ви йдете, капрале?

— До форту Ла Сіте, пане. Ми евакуюємося. Усе залишаємо. Утримуємо лише шато й Бастьйон д’ля Олянд. Усім іншим наказано відступати.

Фон Румпель кладе підборіддя на підвіконня, почуваючись так, наче його голова може відділитися від шиї, упасти й вибухнути на вулиці.

— Усе місто опиниться на лінії вогню, — додає капрал.

— Надовго?

— Завтра буде перемир’я. Кажуть, що опівдні. Щоб вивести цивільних. А тоді вони продовжать штурм.

— Ми здаємо місто? — питає фон Румпель.

Десь не дуже далеко вибухає набій, луна від вибухової хвилі прокочується між зруйнованими будинками. Капрал на вулиці притримує каску рукою. Шматки каміння летять бруківкою.

— Із якого ви загону, фельдфебелю?

— Займайтеся своїм ділом, капрале. Я тут майже закінчив.

Фолькгаймер не ворушиться. Рідина на дні відра для фарбування, хай яка токсична, закінчилася. Уже скільки Вернер ні на якій частотінічого не чув від дівчини? Годину? Більше? Вона читала про те, як «Наутилус» затягнуло у вир, у якому хвилі були вищі за будинки, й субмарина стояла сторчма, й тріщали її крицеві ребра, а тоді прочитала, за Вернеровим припущенням, останній рядок книжки: «Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: «Хто міг коли-небудь виміряти глибини безодні?» Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Потім передавач вимкнувся і Вернера поглинула цілковита темрява. Ці останні кілька днів — скільки їх минуло? — його не полишало відчуття, що голод — це рука, що всередині нього дряпає груди, дістаючи аж до лопаток, а тоді до живота. Шкрябає кістки. Однак сьогодні вдень — чи вночі? — голод зник, наче полум’я, на яке не лишилося палива. Урешті виявилося, що між порожнечею й наповненістю немає різниці.

Вернер блимає і бачить, як віденська дівчинка в плащику опускається крізь стелю, наче крізь тінь. Тримаючи в руках паперову торбинку, повну потріпаної зелені, вона сідає серед завалів. Навколо неї кружляють бджоли.

Цілковита темрява, але її він бачить.

Вона рахує на пальцях. «За те, що спіткнулась у колоні, — каже вона. — За те, що працювала надто повільно. За сварку через хліб. За те, що надовго затрималася в табірному туалеті. За схлипування. За те, що не склала речі згідно з наказом».

Безсумнівно, це нісенітниця, проте щось у ній є, якась істина, яку він не дозволяє собі збагнути. Дівчинка старішає на очах, волосся сивіє, комірець обтріпується; вона стає літньою жінкою; й у Венера вже прокльовується розуміння, хто вона насправді.

«За скарги на головний біль.