Розділ 10 12 серпня 1944 року

— Mes souliers,[68] — каже вона. — Я не змогла знайти свої туфлі.

Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками — Вернер сподівається все це ніколи не забути.

На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.

Його долає виснаження. Він говорить французькою:

— Буде… як це називається… Waffenruhe. Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.

— Ти точно знаєш, що це правда?

— Ні, — відповідає Вернер. — Точно не знаю.

Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.

— Там є вода. — Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. — Ти дуже хоробра.

— Як тебе звати? — питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: — Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?

— Уже декілька років — ні. Але сьогодні — сьогодні, напевно, так.

Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: «belle laide». Красиво бридка.

— Який нині день? — питає Марі-Лор.

Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.

— Не знаю. Зараз ранок.

Над будинком просвистує набій. «Усе, що я хочу, — сидіти й сидіти тут із нею», — думає він. Але десь вибухає набій, будинок скрипить, і Вернер каже:

— Тут був чоловік, що користувався твоїм передавачем. Який читав лекції про науку. Коли я був малий, ми із сестрою любили їх слухати.

— То був голос мого діда. Ти його чув?

— Багато разів. Ми любили ці передачі.

У вікні світиться. Повільне жовтувате ранкове світло просочується в кімнату. Усе таке тимчасове й стражденне, невизначене. Бути тут із Марі-Лор — у цій кімнаті, високо над землею, а не в підвалі, — як бальзам на його душу.