Розділ 9 9 травня 1944 року

— Ви маєте йти зі мною.

— Я чекаю свого діда.

— Я говорив із вашим дідом.

— Ви з ним говорили? Де?

Марі-Лор чує, як мосьє Левіт хрускає кісточками пальців один за одним. У його грудях надсадно працюють легені.

— Якби ви були зряча, мадемуазель, то побачили б розпорядження про евакуацію. Міські ворота замкнені. — Вона не відповідає. — Затримують усіх чоловіків віком від шістнадцяти до шістдесяти. Їм наказано зібратися біля башти шато. Їх відведуть до форту Насьональ, коли настане відплив. Хай береже їх Господь!

На рю Воборель, здається, усе спокійно. Ластівки ширяють між будинками, на ринві сваряться два голуби. Велосипедист з гуркотом проїжджає повз будинок. А тоді опускається тиша. Чи справді замкнули ворота в місто? Чи справді цей чоловік розмовляв з Етьєном?

— А ви підете з ними, мосьє Левіт?

— Не планую. Ви маєте терміново дістатися до укриття, — мосьє Левіт шморгає носом. — Або до склепів під Нотр-Дам у кварталі Рокабей. Саме туди я відправив свою дружину. Мене попросив це зробити ваш дід. Залиште все й ходіть зі мною.

— Чому?

— Ваш дід знає чому. Усі знають чому. Тут небезпечно. Ходіть.

— Але ж ви сказали, що ворота в місто замкнені.

— Так, дівчино, я це сказав. Досить уже питань. — Він зітхає. — Ви в небезпеці, тож я прийшов допомогти.

— Дід запевняє, що наш підвал надійний. Він простояв п’ятсот років, то ще кілька ночей протримається.

Парфумер прокашлюється. Вона уявляє, як він витягує свою товсту шию, щоб заглянути всередину: пальто на вішаку, хлібні крихти на кухонному столі. Усім цікаво дізнатися, що є в інших. Її дід не міг попросити парфумера провести її до сховища — коли востаннє Етьєн говорив із Клодом Левітом? І знову вона думає про модель, що стоїть нагорі, про камінь у будиночку. Вона чує голос доктора Жефара: «Щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним».

— У Параме палають будинки, мадемуазель. Вони топлять кораблі в порту, бомблять собори, а в лікарні немає води. Лікарі миють руки вином. Вином!

Голос мосьє Левіта ледь помітно дрижить. Вона згадує, як мадам Манек якось сказала, що кожного разу, як у місті повідомляють про крадіжку, мосьє Левіт лягає в ліжко, затиснувши свого гаманця між сідницями.

Марі-Лор вирішує:

— Я залишуся.

— Господи, дівчино, мені що, вести вас силоміць?