Розділ 9 9 травня 1944 року

— Збирати равликів. Мені треба йти, мосьє. Можна я візьму свій ціпок?

— Але ж ви не збирали равликів, мадемуазель.

— Можна мені пройти?

— Спочатку дайте відповідь на питання про вашого батька.

— Про Papa? — вона похолола ще більше. — Papa прийде сюди з хвилини на хвилину.

Тепер чоловік сміється, і його сміх відлунює між стінами.

Із хвилини на хвилину, кажете? Той ваш Papa, який у в’язниці за п’ятсот кілометрів звідси?

Її груди проймає жах. «Я мала б послухатися, Papa. Не варто було виходити надвір».

— Годі, petite cachotière,[62] — усміхається чоловік, — не лякайтеся так.

Вона чує, що він простягає до неї руку, відчуває гнилий сморід його подиху, чує небуття у його голосі, і щось — пучка? — зачіпає її зап’ястя, вона відстрибує й зачиняє ворота в нього перед носом.

Він зашпортується, а підводиться на рівні довше, ніж вона очікувала. Марі-Лор повертає ключ у замку, кладе його в кишеню і, знайшовши ціпок, повертається у низький тунель псарні. Німець із того боку замкнених дверей, але його глухий голос переслідує її.

— Мадемуазель, через вас я впустив газету. Я просто скромний фельдфебель, який прийшов поставити одне питання. Одне просте питання, і я піду.

Гуркотить приплив; кишать равлики. Проміжки між металевими прутами воріт точно завузькі, щоб він міг крізь них протиснутися? А їхні завіси достатньо міцні? Вона молиться за це. Її обіймають широкі стіни. Десь кожні десять секунд накочується нова хвиля холодної води. Чути, як чоловік там ходить: раз-пауза-два, раз-пауза-два; він кульгає на одну ногу. Вона намагається уявити сторожових собак, які, за словами Убера Базена, жили тут століттями: собак завбільшки з коней. Собак, що виривали шматки м’яса з людських ніг. Вона опускається на коліна. Вона Мідія. У панцирі. Невразлива.

Тридцять хвилин. Марі-Лор має бути досить двадцяти однієї; Етьєн рахував не раз. Одного разу — двадцять три. Часто менше. Більше — ніколи.

Тридцять одна.

Від пекарні йти чотири хвилини. Чотири туди й чотири назад, і десь дорогою зникають ці тринадцять чи чотирнадцять хвилин. Він знає, що вона зазвичай іде до моря — повертається, пахнучи сіллю, у мокрих черевиках, із рукавами, прикрашеними водоростями, морським кропом чи травою, яку мадам Манек називала піока. Він не знає, куди саме вона ходить, але завжди себе запевняв, що вона дбає про свою безпеку. Що допитливість підтримує її. Що вона в тисячу разів пристосованіша до життя.

Тридцять дві хвилини. Зі своїх вікон на п’ятому поверсі йому нікого не видно. Може, вона заблукала й шкрябає нігтями вздовж стін на краю міста, віддаляючись із кожною секундою. Або потрапила під колеса вантажівки, утонула в калюжі, попалася солдату з недобрими намірами. Хтось міг дізнатися про хліб, про числа, про передавач.

Пожежа в пекарні.

Він поспішає вниз і виглядає в провулок із кухонних дверей. Спить кіт. На східних стінах — плями сонячного світла. Це все його провина.

Тепер Етьєн задихається. Через тридцять чотири хвилини за своїм наручним годинником він узувається й одягає капелюха, що належав його батькові. Стоїть у коридорі, збираючись на силі. Коли він останнього разу виходив надвір, майже двадцять чотири роки тому, то старався ззиратися з людьми, поводитися так, як вважав нормальним. Але приступи були лукаві, непередбачувані, виснажливі; вони нападали на нього знишка, мов бандити. Спочатку повітря починало бриніти від жахливої загрози. Потім будь-яке світло, навіть якщо заплющити очі, ставало нестерпно яскравим. Із каменів до нього блимали маленькі очі. У тінях ворушилися трупи. Коли мадам Манек допомагала йому дістатися додому, він заповзав у найдальший куточок ліжка й обкладав голову подушками. Усю свою енергію він витрачав на те, щоб не чути бухкання свого власного серцебиття.