— Іноді… вона ходить… до моря. Перш ніж вертається додому.
— Але ж пляжі закриті, та й мури теж.
Вона дивиться вперед через його голову.
— Напевно, вона ходить деінде.
Вони стоять, притулившись, посеред вулиці. Десь гупає молоток. «Війна, — неуважливо думає Етьєн, — це базар, де людські життя продаються, наче будь-які інші товари: шоколад, кулі чи парашутний шовк. Чи не продав він життя Марі-Лор за всі ті числа?»
— Ні, — шепоче він, — до моря.
— Якщо вони знайдуть хліб, — хвилюється мадам Руель, — нам усім кінець.
Він знову зиркає на свій годинник, але в очі світить сонце. Єдина стрічка соленої грудинки обертається в порожній вітрині м’ясника; троє школярів стоять на лавці й дивляться на нього, чекають, коли він упаде, і за секунду до того, як його переповнює впевненість, що світ ось-ось розвалиться на шматки, Етьєн згадує поржавілі ворота, що ведуть до псарні під мурами. Місце, де він колись грався з Анрі та Убером Базеном. Маленька мокра печера, де хлопчикам можна було погорланити або помріяти.
Худезний, блідий, мов алебастр, Етьєн Леблан біжить по рю де Дінан, а мадам Руель, дружина пекаря, — слідком за ним: світ ще не бачив таких жалюгідних рятівників. Соборні дзвони вибивають один, два, три, чотири, аж до восьми. Етьєн звертає на рю дю Боє й добігає до злегка нахиленого фундаменту мурів, простуючи доріжками своєї юності, керуючись внутрішнім чуттям. Він звертає праворуч, пробігає крізь завісу плюща, і попереду, за тими самими замкненими воротами, у гроті, тремтяча, змокла мало не по пояс, цілісінька, навпочіпки сидить Марі-Лор, тримаючи на колінах шматки хлібини.
— Ти прийшов, — каже вона, коли впускає їх, коли він бере її обличчя в долоні, — ти прийшов…
ДівчинаВернер думає про неї, хоче він того чи ні. Дівчина з ціпком, дівчина в сірій сукні, дівчина з туману. Та аура неземності у її сплутаному волоссі й безстрашності кроків. Вона поселилася в ньому, живий doppelgänger,[64] що відлякує мертву віденську дівчинку, яка переслідує його щоночі.
Хто вона? Дочка француза, що транслює радіопередачі? Онука? Чому він наражає її на таку небезпеку?
Фолькгаймер тримає їх при роботі, кочуючи від села до села вздовж річки Ранс. Вернерові здається певним, що ті радіопередачі визнають винними в чомусь і викриють його. Він думає про полковника в широких штанах, з ідеальним підборіддям; він думає про жовтолицього фельдфебеля, який дивився на нього з-над газети. Чи справді вони знають? А Фолькгаймер знає? Що тепер його врятує? Інколи вночі вони з Ютою виглядали з вікна на горищі сиротинцю й молилися, щоб лід від каналу вкрив поля, обгорнув маленькі хижки, розтрощив машинерію; поглинув усе, аби вони, прокинувшись зранку, виявили, що знайомого їм світу більше немає. Саме таке диво йому тепер і потрібне.
Першого серпня до Фолькгаймера приходить лейтенант. Він каже, що на фронті бракує солдатів. Усі, хто не беруть участі в обороні Сен-Мало, мають їхати. Йому потрібні щонайменше двоє. Фолькгаймер оглядає їх усіх по черзі. Бернд надто старий. Вернер єдиний, хто вміє лагодити обладнання.
Нойман Перший. Нойман Другий.
За годину вони обидва сидять у кузові вантажівки, затиснувши гвинтівки між ногами. Обличчя Ноймана Другого якесь чуже — він наче дивиться не на своїх колишніх побратимів, а на свою близьку смерть. Наче він ось-ось поїде в перехнябленій чорній колісниці просто в прірву.
Нойман Перший спокійно махає рукою. Його губи нічого не виказують, але в зморшках у кутиках очей Вернер бачить відчай.
— Зрештою, — зазначає Фолькгаймер, доки вантажівка їде геть, — усім нам туди дорога.
Того вечора Фолькгаймер веде «Опель» на схід дорогою вздовж берега в бік Канкаля. Бернд виносить перший пристрій на пагорб, Вернер з другим залишається у вантажівці, а Фолькгаймер сидить зігнутий на водійському сидінні, його велетенські коліна впираються в кермо. Вогні — певно, на кораблях — горять далеко в морі, й зірки здригаються у своїх плеядах. Вернер знає, що о другій дванадцять ночі француз знову транслюватиме передачу і йому доведеться вимкнути прилад або прикинутися, що чує лише перешкоди.
Він накриє вимірювач сигналу долонею. Жоден м’яз на його обличчі не здригнеться.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Все те незриме світло» автора Ентоні Дорр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 9 9 травня 1944 року“ на сторінці 11. Приємного читання.