Розділ 9 9 травня 1944 року

Безсумнівно, німець шукає саме цей камінь. Вона мала б відчинити віконниці й викинути його на вулицю. Віддати його комусь іншому, будь-кому. Потай винести його з дому й викинути в море.

Етьєн піднімається драбиною на горище. Вона чує, як він ступає по мостинах над нею й умикає передавач. Марі-Лор кладе камінь у кишеню, бере будиночок із моделі й перетинає коридор. Але зупиняється, не дійшовши до гардероба. Напевно, її батько вірив у те, що цей камінь — справжній. Якщо ні, то нащо було робити таку складну коробку із загадкою? Нащо тоді було залишати його в Сен-Мало, якщо не боятися, що камінь конфіскують під час зворотної подорожі? Нащо тоді залишати її?

Напевно, він на вигляд схожий на блакитний діамант вартістю двадцять мільйонів франків. Принаймні, у це повірив Papa. І якщо він на вигляд справжній, що зробить із ним дід, коли йому показати? І сказати, що його треба викинути океан?

Вона чує хлопчачий голос із музею: «Коли востаннє ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?»

Хто з власної волі з ним розлучиться? А прокляття? Що, як воно не вигадка, а Марі-Лор передасть камінь діду?

Але ж проклять не існує. Земля — це магма, континентальна кора й океан. Гравітація і час. Хіба ні? Вона стискає кулак, заходить у свою кімнату і кладе камінь назад у будиночок. Ставить на місце три планочки на даху. Повертає димар на дев’яносто градусів. Опускає будиночок собі в кишеню.

Далеко за північ настає розкішний приплив; велетенські хвилі розбиваються об підніжжя фортечних мурів; море зелене, насичене киснем, укрите сіткою бурхливих, пінявих, залитих місячним світлом хвиль. Марі-Лор виринає зі сну й чує, як Етьєн стукає у двері її спальні.

— Я йду з дому.

— Котра година?

— Майже світанок. Я лише на годинку.

— Чому тобі треба йти?

— Краще тобі не знати.

— А як же комендантська година?

— Я хутко. — І це каже її дід, який за чотири роки їхнього знайомства нічого не робив хутко.

— А що, як почнеться бомбардування?

— Уже майже світанок, Марі-Лор. Я маю йти, доки ще темно.

— Вони цілитимуть у будинки, діду? Коли прийдуть.

— Ні.

— Це швидко закінчиться?

— Не встигнеш й оком змигнути. Спи, Марі-Лор, а коли прокинешся, я вже буду вдома. Ось побачиш.