Розділ «IV. ТРЕТІЙ ГРАВЕЦЬ»

Поліцейський скептично пирхнув собі у вуса.

— Ніяк. У четвер увечері Альваро Ортега був уже цілу добу мертвий, отже він не міг послати бандероль. Хтось... — Фейхоо зробив коротку паузу, щоб Хулія піймала його думку. — Хтось зробив це за нього.

— Хтось? Хто саме?

— Той, хто його вбив, якщо його вбили. Гаданий злочинець. Або злочинниця, — поліцейський із цікавістю глянув на Хулію. — Не знаю, чому до людини, яка скоїла злочин, ми завжди застосовуємо іменник чоловічого роду... — Тут йому в голову вочевидь прийшла якась думка. — А до цих документів, нібито надісланих Альваро Ортегою, не був раптом доданий якийсь лист або записка?

— Там були тільки документи, але логіка підказує, що їх прислав він... Я певна, тут якась помилка.

— Жодної помилки. Він помер. у середу, а ви одержали документи в четвер. Можливо, агенція припізнилася з врученням.

— Ні. Я певна, що ні. На штемпелі стояла та сама дата.

— Хтось був із вами того вечора? Я маю на увазі — якісь свідки?

— Навіть двоє: Менчу Роч та Сесар Ортіс де Посас.

Поліцейський втупився в неї. Його здивування виглядало щирим.

— Дон Сесар? Антиквар з вулиці Прадо?

— Він самий. Ви з ним знайомі?

Фейхоо якусь мить вагався, перш ніж ствердно хитнути головою. «Так, вони знайомі. Це пов’язано з його службою. Але він не знав, що Хулія та дон Сесар друзі».

— Як бачите.

— Авжеж.

Поліцейський постукав кульковою ручкою по столу. Він почувався незручно і мав на те причини. Як дізналася Хулія наступного дня з вуст самого Сесара, головний інспектор Касиміро Фейхоо не був зразковим службовцем. Його професійні зв’язки зі світом мистецтва та антикваріату давали йому змогу наприкінці кожного місяця до платні, яку він одержував за службу в поліції, додавати непоганий куш. Час від часу, коли знаходили партію вкрадених мистецьких творів, якийсь із них зникав через задні двері. У цих операціях брали участь довірені посередники, які платили Фейхоо певний відсоток від свого прибутку. І — такі вже примхи долі — одним із цих посередників був Сесар.

— Хоч би там як, — мовила Хулія, котра поки що не знала подробиць біографії старшого інспектора, — гадаю, наявність двох свідків нічого не доводить. Я могла сама послати собі ці документи.

Фейхоо мовчки хитнув головою, але тепер у його погляді було більше остороги. А ще в його очах — як зрозуміла Хулія згодом, із суто практичних міркувань — з’явився новий вираз поваги.

— Авжеж, уся ця справа дуже дивна, — нарешті озвався він.

Хулія дивилася просто себе. На її думку, все це було вже не дивним, а зловісним.