Розділ «IV. ТРЕТІЙ ГРАВЕЦЬ»

— Це очевидно. Досить глянути на позицію і на гравців, — шахіст вказав на Фердинанда Остенбурзького. — Оцей, що сидить ліворуч і дивиться на нас, грає чорними — він більш розслаблений, навіть дещо байдужий, здається, його увага спрямована радше на глядачів, ніж на шахівницю... — Тепер Муньйос вказав на Роже Араського. — А цей навпаки, вивчає хід, щойно зроблений суперником. Бачите, який він зосереджений? — Муньйос знову перевів погляд на свою схему. — Єй інший спосіб це прояснити, і саме до нього ми вдамося. Це так званий ретроспективний аналіз.

— Який аналіз?

— Ретроспективний. Виходячи з певної позиції на шахівниці, треба відтворити партію у зворотному порядку, щоб з’ясувати, як така позиція виникла... Це, щоб вам було більш зрозуміло, така собі гра навпаки... Метод індукції, коли починаєш із результатів, щоб дійти до причин.

— Як у Шерлока Холмса, — завважив Сесар, якого слова шахіста вочевидь зацікавили.

— Щось таке.

Хулія обернулася й недовірливо подивилася на Муньйоса. Шахи були для неї всього лише грою, хіба що зі складнішими правилами, ніж у нардах чи доміно, а відтак вимагали більше зосередженості та інтелекту. Через це дівчину так вразило ставлення Муньйоса до картини ван Гюйса. Зображений на ній триплановий простір — люстро, вітальня, вікно, — в якому тривала відтворена Пітером ван Гюйсом мить і де сама Хулія відчула запаморочення через оптичний ефект, до якого вдався художник, вочевидь був добре знайомий Муньйосу (незалежно від історичної доби та персонажів), хоча шахіст досі майже нічого не знав ні про картину, ні про пов’язані з нею тривожні обставини. У цьому просторі Муньйос, здавалося, почувався, як у своїй стихії: абстрагувавшись від усього, що не стосувалося партії, він одразу відчув позицію і цілком природно ввійшов у гру. Більше того, що довше Муньйос зосереджувався на «Шаховій партії», то вільнішим робився, позбавляючись ніяковості та розгубленості, що їх він явив у барі, й перетворюючись на того самого незрушного й упевненого в собі гравця, яким Хулія вперше побачила його в клубі імені Капабланки. Мовби наявності шахівниці було досить, щоб цей похмурий, нерішучий, непоказний чоловік віднайшов упевненість і віру в себе.

— Ви хочете сказати, що зображену на картині шахову партію можна грати назад, до початку?

— Не знаю, чи до самого початку... Однак, гадаю, відтворити кілька ходів ми зможемо. — Він глянув на картину так, наче побачив її в новому світлі, а тоді звернувся до Сесара: — Мабуть, саме на це розраховував художник.

— І ви повинні це з’ясувати, — відказав антиквар. — Кляте питання полягає в тому, хто з’їв коня.

— Білого коня, — уточнив Муньйос. — Адже поза грою лише один кінь.

— Елементарно... — мовив Сесар і, посміхнувшись, додав: — Любий Ватсоне.

Шахіст не звернув уваги на жарт або не схотів показувати, що зрозумів його; здавалося, така риса, як почуття гумору, не була йому притаманна. Хулія підійшла до дивана й сіла поруч із антикваром, зачарована, наче маленька дівчинка, видовищем, що розігрувалося перед її очима. Муньйос докреслив свою схему й показав їм.

— Ось позиція, зображена на картині (див. рис. 1).

— Як бачите, кожна клітина має певні координати, що полегшує спостереження за фігурами. Ми мовби дивимося на картину очима гравця, котрий сидить праворуч...

— Роже Араського...

— Роже Араського чи як там його звали. Дивлячись отак на шахівницю, ми пронумерували клітини від одного до восьми по вертикалі й позначили їх літерами від «а» до «h» по горизонталі. — Він показував це, тицяючи в клітини олівцем. — Існують більш технічні класифікації, але вам вони можуть видатися надто плутаними.

— Кожна позначка відповідає якійсь фігурі?

— Так. Це умовні позначки — одні чорні, інші білі. Внизу я записав, як позначається кожна з фігур (див. рис. 2):

Король — Кр Ферзь — Ф

Слон — С Кінь — К