Розділ «IX. РІВ СХІДНОЇ БРАМИ»

— Амбітність, Хуліє, — риса цілком законна, — озвався він за мить. — І коли йдеться про амбітність, єдиним гріхом тут є поразка; переможці, як відомо, завжди праві, — він знову посміхнувся, але цього разу його посмішка не адресувалася їй. — Сеньйора, чи то пак, сеньйорита Менчу спробувала вести гру, яка їй не до снаги... Інакше кажучи, — Монтегріфо випустив кільце диму й дивився, як воно піднімається до стелі, — її амбітність не відповідала її можливостям. — Карі очі Монтегріфо зробилися жорстокими, і Хулія подумала, що він може бути небезпечним противником, коли скидає з себе цю бездоганну чемність. А може, він здатний бути небезпечним і чемним водночас. — Сподіваюсь, вона не завдасть нам нових клопотів, бо за цей гріх її б довелося покарати... Ви розумієте, що я маю на увазі? А тепер, якщо ви не проти, поговоримо про нашу картину.

Бельмонте був у домі сам і прийняв Хулію та Муньйоса у вітальні, сидячи у своєму візку біля стіни, на якій колись висіла «Шахова партія».

Самотній іржавий цвях і прямокутний відбиток на стіні надавали помешканню розпачливого вигляду пограбованої та спустошеної оселі. Бельмонте, перехопивши погляди гостей, сумно посміхнувся.

— Мені поки що не хочеться нічого сюди вішати, — пояснив він. — Поки що... — старий безсило махнув худющою рукою. — Важко звикнути...

— Розумію, — з щирою симпатією відповіла Хулія.

Старий повільно нахилив голову.

— Так. Я знаю, що ви розумієте, — він перевів очі на Муньйоса, вочевидь сподіваючись і на його розуміння, але той і далі мовчав, утупивши невиразний погляд у порожню стіну. — Ви одразу здалися мені розумною дівчиною. Чи не так, кабальєро? — звернувся старий до шахіста.

Муньйос повільно перевів погляд зі стіни на старого й, не розтуливши рота, ствердно хитнув головою. Здавалося, він поринув у свої думки.

Бельмонте глянув на Хулію.

— Що ж до вашої приятельки... — він спохмурнів, вочевидь почуваючись незручно. — Я хотів би, щоб ви їй пояснили... Запевняю вас, я просто не мав вибору.

— Я вас чудово розумію, не турбуйтеся. І Менчу теж зрозуміє.

Обличчя інваліда проясніло, він вдячно посміхнувся.

— Було б добре, якби ви їй розтлумачили, адже на мене сильно тиснули... З іншого боку, сеньйор Монтегріфо зробив спокусливу пропозицію. До того ж він пообіцяв якнайкраще прорекламувати історію картини... — Старий погладив погано поголене підборіддя. — Мушу визнати, це також мене привабило, — він тихо зітхнув. — Ну, й гроші...

Хулія показала на патефон, з якого долинала мелодія, що розпливалася по вітальні.

— Ви завжди ставите Баха чи це просто збіг? Минулого разу я теж чула цю платівку...

— «Приношення»? — Бельмонте здавався потішеним. — Я часто його слухаю. Це такий складний та вигадливий твір, що я і досі відкриваю в ньому іноді щось несподіване. — Він помовчав, мовби щось пригадуючи. — Ви знаєте, що існують музичні теми, які нібито підсумовують усе життя?.. Наче дзеркала, в які ми дивимося... Приміром, цей твір: одна тема виконується на різні голоси і в різних тональностях. Часом навіть у різному темпі, і в зворотному порядку... — Він перехилився через бильце свого візочка й прислухався. — Ось послухайте. Чуєте? Починає один голос, який співає свою тему, потім вступає другий голос, він починає на чотири тони вище або нижче, ніж перший, а тим часом той переходить на іншу, побічну, тему... Кожен голос вступає в певну мить, як це трапляється в житті... А коли лунають усі голоси, жодних правил уже не існує. — Бельмонте усміхнувся до Хулїї та Муньйоса широкою, але сумною посмішкою. — Як бачите, йдеться про цілковиту аналогію зі старістю.

Муньйос показав на порожню стіну.

— Цей самотній цвях, — дещо різко мовив він, — теж багато що символізує.

Бельмонте уважно подивився на шахіста й повільно хитнув головою.

— Ваша правда, — знову зітхнувши, погодився він. — І знаєте, що? Іноді я споглядаю це місце, де висіла картина, і мені здається, нібито я її там бачу. Її вже немає, але я бачу. Через стільки років, — старий підніс палець до чола. — Вона у мене тут, — з усіма персонажами та найменшими подробицями... Я завжди найбільше любив у ній отой краєвид за вікном та опукле люстро ліворуч, в якому відбивалися гравці.