Розділ «IX. РІВ СХІДНОЇ БРАМИ»

— Про що ви думаєте? — поцікавилася Хулія.

Муньйос озвався не одразу.

— Ні про що особливе... Часто на шахівниці точиться боротьба не двох шахових шкіл, а двох філософій... Двох світоглядів.

— Білого та чорного, еге ж? — уточнив Сесар і, мовби читаючи вголос давно закарбований у пам’яті вірш, додав: —Добра та Зла, раю та пекла і всіх цих чарівних антитез.

— Можливо.

Муньйос махнув рукою, наче визначаючи, що йому не до снаги проаналізувати це питання під науковим кутом зору. Хулія подивилася на його проясніле чоло та великі вуха. У стомлених очах шахіста, здавалося, знову засвітився той вогник, що так її зачаровував, і дівчина подумки запитала себе, скільки часу мине, перш ніж він — уже вкотре — згасне. Коли очі шахіста ось так палали, вона відчувала непідробну цікавість, бажання зазирнути йому в душу, краще пізнати цього похмурого чоловіка, що сидів перед нею.

— А до якої школи належите ви?

Запитання, здавалося, здивувало шахіста. Він простягнув руку до свого келиха, але, спинившись на півдорозі, та знову опустилася на скатертину й знерухоміла. Непригублений келих залишився стояти там, де його поставив офіціант.

— Гадаю, що не належу до жодної, — ледь чутно озвався Муньйос; часом складалося враження, що він дуже соромиться говорити про себе. — Я, либонь, належу до тих, хто бачить у шахах своєрідну терапію. Іноді я запитую себе: як живете ви, ті, хто не грає, як ви уникаєте божевілля чи туги... Я вже вам казав: є люди, котрі грають, щоб вигравати, такі як Альохін, Ласкер, Каспаров. Як майже всі видатні майстри. Мабуть, до них належить і наш таємничий гравець-невидимка. Інші, приміром, Стейніц, Пшепюрка, воліють демонструвати свої теорії або робити блискучі ходи... — він вагався, не знаючи, чи варто продовжувати, бо в такому разі йому б довелося згадати й про себе.

— Що ж до вас... — підказала Хулія.

— Що ж до мене, я не схильний ні до агресії, ні до ризику.

— Через це ви ніколи не виграєте?

— У глибині душі я гадаю, що можу вигравати; що коли я поставлю це собі за мету, то не програю жодної партії. Та мій найзатятіший суперник — я сам, — він торкнувся кінчика свого носу й схилив голову. — Якось я прочитав, що людина народжується не для того, щоб розв’язати загадку нашого світу, а щоб з’ясувати, в чому та полягає... Можливо, саме тому я не намагаюся знаходити якісь рішення. Я занурююся в шахову партію як таку заради неї самої, й інколи, коли всім здається, нібито я вивчаю позицію на шахівниці, насправді я сню з розплющеними очима; я уявляю різні ходи, свої та чужі, або забігаю на шість, сім чи більше ходів наперед від того, над яким замислився мій суперник.

— Шахи в чистому вигляді, — наголосив несамохіть вражений Сесар, стурбовано позираючи на Хулію, котра якомога ближче нахилилася до шахіста, вбираючи кожне його слово.

— Хтозна, — озвався Муньйос. — Але таке відбувається з багатьма шахістами, яких я знаю. Партії можуть тривати по кілька годин, протягом яких родина, проблеми, робота залишаються осторонь... Це відбувається з усіма. Різниця полягає в тому, що одні бачать у партії битву, яку вони повинні виграти, а інші — і я належу до них — бачать у ній світ мрій та розігруваних у просторі комбінацій, де «перемога» чи «поразка» — лише позбавлені сенсу слова.

Хулія взяла зі столу пачку сигарет, витягла одну, злегка постукала нею об скло годинника, який носила з внутрішнього боку зап’ястка. Поки Сесар підносив їй запальничку, дівчина дивилася на Муньйоса.

— Але ж раніше, говорячи про двобій двох філософій, ви мали на увазі вбивцю, того, хто грає чорними. Цього разу, здається, ви хочете виграти... Хіба ні?

Погляд шахіста знову загубився десь удалині.

— Гадаю, що так. Цього разу я хочу виграти.

— Чому?