Розділ «Книга друга»

 — Ви, либонь, могли б мені закинути, — знов почав граф Ляйнсдорф, хоч Ульріх і мовчав, — що колись я при нагоді не раз відгукувався про фінансові справи досить-таки неґативно. Я цього й не заперечую, аж ніяк. Бо що занадто, те, звісно, занадто, а в нинішньому нашому житті фінансових справ таки забагато. Та саме через це ми й повинні про них дбати! Ви лишень погляньте: освіченість не стала рівновагою власности, і в цьому — вся загадка в розвитку подій після тисяча вісімсот шістдесят першого року! Ось чому нам треба дбати про власність.

Його ясновельможність зробив ледь помітну паузу, достатню якраз для того, щоб слухач зрозумів: зараз він почує загадку власности. Потім граф похмуро-довірчим тоном повів далі:

 — Бачте, в освіченості найважливіше те, що вона людині забороняє. Що-небудь їй не відповідає — і все, гаплик. Освічена людина, наприклад, ніколи не їстиме підливи з ножа. Бозна-чому. У школі цього не доведеш. Це — так званий такт, для цього потрібен привілейований стан, переваги якого визнає освіченість, — одне слово, взірець освічености, якщо можна так сказати, аристократія. Скажу по щирості, наша аристократія не завше була така, якою б могла бути. І саме в цьому й полягає сенс, просто-таки революційний експеримент конституції тисяча вісімсот шістдесят першого року: власність і освіченість мали стати на бік аристократії. Чи вони цього домоглися? Чи потрапили скористатися широкими перспективами, які перед ними відкрив тоді зі своєї ласки його величність?! Я певен: ви теж не візьметеся стверджувати, що досвід, який ми щотижня бачимо у великому експерименті вашої пані кузини, відповідає таким сподіванням! — Голос його знов пожвавішав, і він вигукнув: — А ви знаєте, це ж бо дуже цікаво: і що лишень не називає себе нині духовністю! Недавно я сказав про це його превелебності, кардиналові, на полюванні в Мюрцштеґу… Ба ні, то було в Мюрцбруці, на весіллі в маленької Гостніц! А кардинал тільки сплеснув у долоні, сміється та й каже: «Як рік, так і що-небудь інше! Ось бачиш, які ми невибагливі: майже дві тисячі років не розповідаємо людям нічого нового!» І в цьому — велика правда! У вірі ж бо головне що? Що віриш завше в те саме. Ось як би я висловився, навіть якщо це і єресь. «Ти знаєш, — каже кардинал, — я частенько виїжджаю на полювання, бо мій попередник ще за Леопольда Бабенберґського теж виїздив на полювання. Але я не вбиваю жодного звіра (кардинал, бач, відомий тим, що на полюванні ніколи не робить жодного пострілу), бо якась внутрішня відраза підказує мені, що це не пасує до мого одіння. Адже з тобою, — провадить він, — я можу про це розмовляти, ми ж бо ще хлопчаками разом училися танцювати. Але на людях я ніколи не виступлю й не скажу: не стріляйте на полюванні! Господи, хтозна, чи це правильно, принаймні церква щодо цього жодних вказівок не дає. Одначе люди, котрі бувають у твоєї кузини, з такими заявами виступають, тільки-но їм стукне в голову! Оце й маєш те, що нині називають духовністю!» Йому добре сміятися, — провадив далі граф Ляйнсдорф, тепер уже знову від себе, — адже в нього обов’язки ніколи не міняються. А ми, люди світські, маємо тяжкий обов’язок знаходити добро навіть серед примхливих перемін. Про це я йому й сказав. Я в нього спитав: «Навіщо Господь узагалі допустив, щоб була якась там література, малярство й таке інше, коли загалом вони наводять на нас таку нудьгу?» І він дав мені дуже цікаве пояснення. «Ти вже чув що-небудь про психоаналіз?» — питає мене. Я не знав до пуття, що й відповісти. «Так ось, — провадить він далі, — ти, мабуть, скажеш, що це — якась бридота. Не варто про це сперечатися, всі так кажуть; а проте вони бігають до тих новомодних лікарів частіше, ніж до нашої католицької сповідальні. Кажу тобі, вони сунуть туди хмарами, тому що плоть людська квола. Вони виносять на обговорення свої потаємні гріхи, бо для них це — неабияка втіха, а коли щось і шпетять на всю губу, то повір мені: що люди шпетять, те й купують. Але я міг би тобі навіть довести: те, що втовкмачили собі в голову їхні лікарі-безвірники — буцімто вони щось там відкрили, — не що інше, як те, що від самісінького свого початку робила церква: виганяла диявола й зцілювала біснуватих. Цей збіг із ритуалом екзорцизму стосується навіть дрібниць, приміром, коли вони у свій спосіб намагаються довести одержимого до того, щоб він почав розповідати, що в нього всередині. А це ж бо й за церковним ученням — саме той поворотний момент, коли диявол уперше збирається вийти! Просто ми не встигли своєчасно пристосуватися до нових потреб і повести мову не про мерзоту й диявола, а про психоз, підсвідомість і такі інші теперішні нісенітниці». Чи не здається вам, що це дуже цікаво? — спитав граф Ляйнсдорф. — Але далі буде, либонь, іще цікавіше, бо він сказав: «Побалакаймо ліпше не про те, що плоть людська квола, а про те, що кволий і дух! І ось тут церква виявила, мабуть, свою мудрість і не вскочила в халепу! Річ у тім, що диявола, який вселяється людині в плоть, вона, людина, хоч і вдає, ніби його долає, боїться куди менше, ніж власного просвітлення, яке сходить на неї від духу. Ти богослов’я не вивчав, але бодай поважаєш його, а це — більше, ніж те, чого будь-коли досягав який-небудь світський філософ у своєму засліпленні. Ось що я тобі скажу: богослов’я таке складне, що, прочапівши років п’ятнадцять лише над ним, тільки й збагнеш, що насправді нічогісінько в ньому не тямиш! І жодна людина в світі не йняла б віри, звісно, якби знала, як це, по суті, складно, всі нас лише шпетили б! Шпетили б точнісінько так — тепер розумієш? — хитренько перепитав він, — як нині шпетять тих, хто пише книжки, малює картини й висуває всілякі ідеї. І сьогодні ми з легким серцем попускаємо віжки їхній самовпевненості, бо, ти вже мені повір, що поважніший котрийсь із цих людей, що менше він дбає лише про балачки та свої доходи, що ревніше, отже, на свій лад, хоч і хибно, служить Богові, то нудніший він людям і то більше вони його шпетять. «Це — не життя!» — кажуть вони. Але ж хто-хто, а ми знаємо, що таке справжнє життя, і показуватимемо це їм, і оскільки ми вміємо й чекати, то ти, ще, мабуть, сам побачиш, як вони, розлютившись на марне розумування, знов побіжать до нас. На прикладі наших власних родин ти можеш спостерігати це вже тепер. А за часів наших батьків вони, бачить Бог, гадали, буцімто обернуть небо на університет!»

 — Не стверджуватиму, — промовив граф Ляйнсдорф, завершуючи цю частину своєї розповіді й переходячи до нової, — що він казав усе саме так, слово в слово. Річ у тім, що Гостніци тримають у Мюрцбруці знамените райнське вино, яке тисяча вісімсот п’ятого року там лишив і забув про нього Генерал Мармон, тому що йому довелося терміново виступити на Відень; і те вино подавали на весіллі. Але в головному кардинал, безперечно, влучив у саму ціль. І коли я тепер питаю себе, як мені це розуміти, то можу лишень сказати: щодо правильности тут сумніву немає, але бути так, либонь, не буде. Тобто немає жодного сумніву в тому, що люди, котрих ми запросили — адже нам кажуть, нібито вони мають представляти розум нашого часу, — зі справжнім життям не мають нічого спільного, і церква може спокійно собі почекати; але ми, добре виховані світські політики, чекати не можемо, ми повинні витиснути добро з такого життя, яке вже воно є. Адже не хлібом єдиним живе людина, а й душею. Душа потрібна, сказати б, для того, щоб людина добряче перетравлювала хліб, і тому слід нарешті. — Граф Ляйнсдорф тримався думки, що політика має стимулювати душу. — Одне слово, має щось статися, — сказав він, — цього вимагає наш час. Нині це відчувають усі, не лише ті, хто має до діла з політикою. Час несе в собі щось тимчасове, і надовго терпцю на нього ні в кого не стане.

У нього народилася ідея дати поштовх хисткій рівновазі ідей, на якій тримається не менш хистка рівновага європейських потуг.

 — Який саме поштовх — це, по суті, не має аж такого значення! — запевнив він Ульріха, який з удаваним жахом заявив, що за той час, поки вони не бачилися, його ясновельможність став майже революціонером.

 — А чом би й ні! — задоволено відповів граф Ляйнсдорф. — Його превелебність був, звичайно, теж тої думки, що якби пощастило переконати його величність посадити в міністерство внутрішніх справ кого-небудь іншого, то це б означало бодай невеличкий крок уперед, хоча надовго такі дрібні реформи, хай там які нагальні, не зарадять. А ви знаєте, останнім часом я у своїх розмірковуваннях і справді іноді згадую про соціалістів?! — Він зачекав, поки співрозмовник оговтається від неминучого, як він сподівався, подиву, а тоді рішуче повів далі: — Повірте, справжній соціалізм був би зовсім не такий уже й страшний, як люди думають. Ви, мабуть, заперечите, що соціалісти, мов, — республіканці. Атож, просто не треба дослухатися до їхніх балачок, та якщо підійти до них з погляду реалістичної політики, то можна майже з певністю сказати: соціал-демократична республіка з міцною рукою на чолі — цілком можлива форма держави. Особисто я переконаний: якщо тільки ступити їм трохи назустріч, то вони залюбки відмовляться від застосування грубої сили й самі відсахнуться від своїх ганебних принципів. Вони вже й так схиляються до того, щоб пом’якшити класову боротьбу й вороже ставлення до приватної власности. І з-поміж них справді трапляються люди, які ще ставлять державу над партією, тоді як буржуазія після останніх виборів через свої суперечності в національних питаннях повністю радикалізувалася. Лишається імператор, — провадив він, довірчо стишивши голос. — Я вже вам натякнув був, що нам треба навчитися мислити категоріями економічними; однобока національна політика спустошила імперію. Імператорові на всю цю чесько-польсько-німецько-італійську шамотню зі свободою… Не знаю, як це вам краще пояснити, скажу просто: у глибині душі начхати. У глибині душі його величність бажає лише одного: щоб у бюджеті без скорочень схвалили видатки на оборону, бо на них ґрунтується міць імперії, а ще в нього викликають відверту огиду всі оті бундючні буржуазні ідеї, і ця огида живе в ньому, либонь, ще від сорок восьмого року. Але ж, якщо зважити на ті й ті почуття його величности, то він — не хто інший, як, сказати б, перший соціаліст у державі! Гадаю, тепер ви бачите ту чудову перспективу, про яку я оце розповідаю! Лишається тільки питання релігії, де ще є непереборна суперечність, і про це я маю ще раз побалакати з його превелебністю.

Його ясновельможність змовк і поринув у задуму, переконаний, що історія, а надто історія його вітчизни, невдовзі змушена буде переступити через безплідний націоналізм, на якому вона схибнулася, і зробити крок у майбутнє, бо суть історії йому уявлялася двоногою, хоча, з другого боку, — такою собі філософською необхідністю. Тож не дивно, що випірнув граф зі своєї задуми раптово і з тривогою в очах, мов ото нирець, що сягнув був надто глибоко.

 — Принаймні ми повинні бути готові виконати свій обов’язок! — сказав він.

 — У чому ж ваша ясновельможність бачить тепер наш обов’язок? — спитав Ульріх.

 — У чому наш обов’язок? Саме в тому, щоб виконувати свій обов’язок! Це — єдине, що можна робити завжди! Та, щоб побалакати про щось інше. — Граф Ляйнсдорф, здавалося, аж тепер згадав про стос газет і паперів, на яких лежав його кулак. — Бачте, нині народ вимагає міцної руки; але міцній руці потрібні гарні слова, а то нині вона прийдеться народові не до шмиги. І у вас, саме у вас, гадаю я, такого хисту хоч відбавляй. Те, що ви казали, наприклад, останнього разу, перед своїм від’їздом, коли ми всі зібрались у вашої кузини, — що тепер нам — пригадуєте? — не завадило б, мовляв, заснувати ще головний комітет з питань блаженства, щоб воно узгоджувалося з нашою земною старанністю в мисленні. Так просто це, звісно, не вийде, але його превелебність щиро посміявся, коли я йому про це розповів; я, бачте, як то кажуть, трішечки тицьнув його в це носом, і хоч він і любить завше з усього поглузувати, але я добре знаю, як він сміється — від щирого серця чи від гіркоти. А нам без вас не обійтися, любий докторе.

Хоч досі всі висловлювання Ляйнсдорфа цього дня були позначені складною мрійливістю, однак про своє бажання, щоб Ульріх «бодай тимчасово, проте однозначно» відмовився від наміру скласти почесні повноваження секретаря паралельної акції, він заявив так чітко й категорично, до того ж так рішуче поклав руку на плече Ульріха, що в того склалося не зовсім приємне враження, ніби всі ці довгі графові балачки були куди хитріші, ніж він, Ульріх, гадав, і мали на меті лише приспати його пильність. Цієї хвилини він був дуже лихий на Кларису, яка поставила його в таке становище; та оскільки він одразу, щойно в розмові настала перша пауза, скористався люб’язністю графа Ляйнсдорфа й негайно дістав від цього доброзичливого високого вельможі, якому кортіло без упину балакати й балакати, що-найсприятливішу відповідь, то йому, Ульріхові, не лишалося нічого іншого, як, пересилюючи себе, віддячити добром за добро.

 — До речі, — зраділо мовив граф Ляйнсдорф, — Туцці вже переказав мені, що ви, може, погодитесь узяти собі кого-небудь з його відділу, щоб перекласти на нього всю неприємну роботу. «Гаразд, — відповів я, — якщо він на це взагалі пристане!» Принаймні це буде чоловік, що склав службову присягу, а мій секретар, якого я теж залюбки надав би у ваше розпорядження, — на жаль, бовдур бовдуром. Тільки секретні службові справи ви тому чоловікові, мабуть, усе ж таки ліпше не показуйте, бо, зрештою, не велика радість, що його рекомендує нам саме Туцці. А загалом робіть надалі так, як вам буде приємно й зручно! — прихильно завершив його ясновельможність ці успішні перемовини.

21. Кинь усе, що маєш, у вогонь — аж до черевиків

Увесь цей час, від тієї хвилини, коли Аґата лишилася сама, вона жила, цілком розслабившись, не підтримуючи ні з ким зв’язків, зачаровано погойдуючись на хвилях безвольної меланхолії; стан цей нагадував захмарну височінь, звідки видно лише безкрає синє небо. Щодня вона на втіху собі трохи блукала містом; коли була вдома — читала; вона цілком віддавалася тому, що саме робила, і з солодкою вдячністю приймала цей спокійний спосіб життя, який ні до чого не зобов’язував. У такому стані її ніщо не пригнічувало; вона не чіплялася за минуле, не робила жодних зусиль задля майбутнього; коли погляд її падав на що-небудь довкола, то це було так, немовби вона приманювала до себе ягня: воно або покірно, крок за кроком підступало ближче, або просто не звертало на неї уваги, але вона ніколи не осягала нічого вмисне, мобілізуючи всю свою волю, що надає будь-якому холодному розумінню насильницького відтінку й усе ж таки марности, позаяк сполохує зачаєне в речах щастя. Тому все, що оточувало Аґату, тепер здавалося їй багато зрозумілішим, ніж звичайно, але цікавили її й досі переважно розмови з братом. Вона мала таку надзвичайно надійну й своєрідну пам’ять, що жодні наміри й упередження не деформували закладеного в ній матеріалу, й навколо Аґати знову спливали живі слова, невеличкі несподіванки в інтонаціях і мінах тих розмов, і то без особливого зв’язку, радше такими, якими вони буди ще до того, як Аґата їх сприйняла й усвідомила, що за ними стояло. А проте все мало свій глибинний сенс; її спомини, в яких уже так часто панувало каяття, тепер були сповнені спокійної прив’язаности, і минуле довірливо горнулося до тепла тіла, замість губитися, як це часто буває, в холоді й мороці, куди кануть марно прожиті дні.

І отак, огорнена невидимим світлом, розмовляла Аґата і з адвокатами, нотарями й діловими людьми, до яких тепер її приводили справи. Їй ніде не відмовляли; чарівній молодій жінці, рекомендацією якій слугувало, до того ж, і батькове ім’я, йшли назустріч у всьому, чого вона бажала. Сама вона діяла загалом так само дуже впевнено, як і неуважно. Її рішення було остаточне, але немовби не стосувалося її самої, а її набута в житті досвідченість — тобто також щось таке, що не можна порівняти з особистістю, — й далі працювала над цим рішенням, ніби спритний найманець, який незворушно користається з усіх вигод свого завдання; того, що мета її зусиль одна: підготувати обман — цього сенсу своїх дій, досить очевидного для чужого ока, в цей час сама Аґата не усвідомлювала взагалі. Цілісність її сумління такого не припускала. Сяєво її сумління затьмарювало темну плямку, яка в ньому все ж таки була, як є серцевина в полум’ї. Аґата й сама не знала, як це висловити; завдяки своєму заміру вона перебувала у стані, від цього огидного заміру такому далекому, як небо від землі.

Уже того ранку, коли брат поїхав, Аґата заходилася пильно себе розглядати. Почалося це випадково, з обличчя, бо її погляд упав саме на нього й уже не відривався від дзеркала. Вона затрималася так, як ото іноді буває, коли зовсім не хочеться далі йти, а ти все ж таки ступаєш ще й ще одну сотню кроків, аж поки врешті побачиш щось таке від чого, як стає очевидно, можна остаточно повернути назад, а ти однаково знов не повертаєш. Отак, не відчуваючи ніякого марнолюбства, вона затрималася на рисах власного «я», що відкрилися їй під серпанком скла. Вона звернула увагу на коси, що все ще нагадували світлий оксамит; вона розстебнула своєму віддзеркаленню комірець і скинула йому з плечей сукню; нарешті вона роздягла його зовсім і оглянула аж до рожевих накривок-нігтів, де на руках і ногах закінчується й навряд чи вже належить собі тіло. Ще все було, мов яскравий день, що наближається до свого зеніту; в усьому відчувалося піднесення, чистота, виразність і те становлення, яке передує полудню і яке в людині чи в молодій тварині виявляється таким самим невимовним чином, як у м’ячі, який до своєї найвищої точки ще не долетів, але ось-ось долетить. «Може, цієї миті він саме проходить крізь неї», — промайнуло в Аґати. Ця думка її налякала. Та, може, це станеться не так скоро: їй було всього-на-всього двадцять сім років. Її тіло, що не зазнало впливу ні вчителів гімнастики, ні масажистів, не знало ні пологів, ні материнства, формував лише власний розвиток. Якби це тіло можна було перенести голим до одного з тих величних і пустельних краєвидів, що утворюють звернений до неба бік високого гірського пасма, то широкі й безплідні хвилі таких висот несли б його, мов якусь поганську богиню. На такій природі полудень не заливає все потоками світла й спеки, він немовби лише на мить сягає свого зеніту і непомітно переходить у красу другої половини дня, яка плавно спускається над світом. Із дзеркала верталося назад трохи моторошне відчуття цієї невідомої години.

Аґаті раптом спало на думку, що й Ульріх дає волю своєму життю минати так, ніби воно триватиме вічно. «Може, це й погано, що ми не зустрілися вже старими людьми», — сказала вона собі подумки й уявила похмуру картину: ввечері на землю спускаються двоє пасом туману. «Вони не такі гарні, як осяйний полудень, — міркувала вона, — але що цим двом безформним сірим масам до того, як їх сприймають люди! Настала їхня година, й вона така сама м’яка, як і година надзвичайно палюча!» Аґата вже майже відвернулася була від дзеркала, але якась схильність до перебільшення, що панувала в її настрої, несподівано змусила її ще раз поглянути на своє зображення, і вона засміялася, згадавши про двох гладких курортників у Марієнбаді (вона побачила їх багато років тому, коли вони так ніжно й лагідно пестили одне одного на зеленій лавці). «І в кожного з них під жиром також ритмічно б’ється серце, й вони, зачаровані картиною свого внутрішнього світу, навіть не здогадуються, як смішно на них дивитися збоку», — дорікнула собі Аґата, і на її обличчі відбився захват, коли вона спробувала надутися, щоб зробити своє тіло гладким і зібрати на ньому жирні складки. Коли цей напад пустощів минув, в очах у неї, схоже, виступило кілька крихітних сльозинок гніву, й вона, тверезо взявши себе в руки, почала знов пильно розглядати себе в дзеркалі. Загалом вона була ніби й струнка, однак тепер зацікавлено завважила, що в майбутньому її тіло все ж таки може обважніти. Та й огруддя було, мабуть, трохи зашироке. На дуже білошкірому обличчі, яке біляві коси, ніби запалені вдень свічки, робили темнішим, трохи надміру виступав ніс, а його майже класичну лінію з одного боку, біля самого кінчика, порушувала впадинка. Загалом в основній формі, що викликала враження полум’я, повсюди немовби чаїлася ще одна, ширша й журливіша, мов липовий листок, який упав у лавровий кущ. Власний образ зацікавив Аґату, так ніби вона так добре розгледіла себе вперше. Такою, мабуть, бачили її й чоловіки, з якими вона мала справу, а їй це й на думку не спадало. Від цього відчуття на душі в неї стало трохи мулько. Та з якоїсь примхи уяви вона, ще не встигнувши дати лад спогадам про це, за всім, чого їй довелося зазнати, почула протяглий, похітливий любовний покрик віслюка, покрик, який завжди викликав у неї дивне збудження. Лунає він украй огидно й безглуздо, та саме через те ні в чому іншому немає, мабуть, такого розпачливо-солодкого героїзму кохання, як у цьому покрику. Аґата стенула плечима, подумавши про власне життя, і знов обернулася до свого відображення з твердим наміром знайти в ньому місце, де на обличчі вже дається взнаки вік. Є такі місця біля очей і вух, які зазнають змін насамперед, і спершу мають такий вигляд, немовби на них щось переспало, або ота округлість під грудьми, що так швидко втрачає свою чіткість. Тепер, якби Аґата помітила там які-небудь зміни, це її втішило б і пообіцяло б душевний спокій, але жодних змін ще ніде не видно було, і краса її тіла, що мріла у глибині дзеркала, навіювала мало не тривожне відчуття.

Цієї хвилини в Аґати й справді викликало подив те, що вона — пані Гаґауер, і різниця між залежними від цього чіткими й невиразними стосунками і непевністю, якою вони оберталися для неї, була така велика, що здавалося, ніби сама вона стоїть тут без тіла, а тіло її належить отій пані Гаґауер у дзеркалі, і тепер нехай вона й думає, як їй з ним, тілом, упоратись, коли вже воно пов’язало себе з обставинами, його не гідними. У цьому також було щось від тих трепетних радощів життя, які часом нагадують переляк, і перше, на що зважилася, нашвидку знову вдягнувшись, Аґата, повело її до спальні на пошуки капсули, схованої десь у валізах. У тій невеличкій, герметичній капсулі (Аґата не розлучалася з нею, по суті, відтоді, як вийшла заміж за Гаґауера) була крихітна доза огидної на колір речовини, про яку їй сказали, що це — смертельна отрута. Аґата згадала, на які жертви їй довелося піти, щоб роздобути цей заборонений порошок; вона не знала про нього нічого, крім того, що їй розповідали про його дію, а також крім однієї з тих хімічних назв, які звучать, мов магічні заклинання, і які людина невтаємничена мусить запам’ятовувати, не розуміючи їхнього значення. Та, мабуть, без таких засобів, що трохи наближують кінець — таких, як отрути й зброя чи пошуки небезпечних пригод, — життєві радощі втрачають свою романтику, і, можливо, життя в більшости людей таке гнітюче, таке непевне, в його світлому боці стільки мороку, та й узагалі воно минає так безглуздо, що прихована в ньому втіха вивільняється лише тоді, коли людина у віддаленій перспективі бачить можливість покласти йому край. Аґата заспокоїлася, коли на очі їй нарешті потрапила невеличка залізна річ, яка в тій непевності, що простиралася перед нею, здавалася їй талісманом і запорукою щастя.

Це, однак, зовсім не означало, що вже в той час Аґата мала намір накласти на себе руки. Навпаки, вона боялася смерти не менше, ніж її боїться будь-яка молода людина, коли, наприклад, їй увечері, в ліжку, перед сном, після щасливо проведеного дня раптом сяйне думка: «Колись такого самого чудового дня, як нині, я помру, це неминуче». Тим більше не хочеться помирати, коли бачиш, як помирає хтось інший, і батькова смерть завдавала їй мук враженнями, страхіття яких знов почали даватися взнаки, відколи брат поїхав і вона лишилася в будинку сама. Але оце відчуття: «Я трохи мертва» — навідувало Аґату вже не раз, і саме в такі хвилини, як ця, коли вона щойно усвідомила, яке зграбне й здорове її молоде тіло, усвідомила його застиглу в напруженні красу, таку саму безпричинну в своїй загадковій доладності, як розклад її елементів у смерті; Аґата легко переходила від стану щасливої впевнености до стану страху, подиву й оціпеніння, в який потрапляєш, вийшовши раптом із сповненої людським гамором кімнати під мерехтіння зірок. Попри наміри й плани, що роїлися в її голові, й усупереч задоволенню тим, що пощастило врятуватися від невдалого життя, вона почувалася тепер трохи відділеною від самої себе і зв’язаною із собою лише в якихось невиразних межах. Вона тверезо розмірковувала про смерть як про стан, де людина позбавлена всіляких клопотів та ілюзій, і уявляла її таким собі солодким зануренням у сон: лежиш у долоні Божій, і долоня ця — мов колиски чи гамак, прив’язаний до двох великих дерев, що їх ледь-ледь похитує вітер. Смерть Аґата малювала собі як велику стому й глибоке заспокоєння, вільне від будь-яких бажань і напружень, від потреби зосереджуватись і міркувати, смерть нагадувала їй оту приємну знемогу, що її відчуваєш у пальцях, коли сон обережно звільняє їх від останнього земного предмета, який вони ще тримають. Але так вона склала собі про смерть, поза всяким сумнівом, досить зручне й поверхове уявлення, тільки й потрібне тому, хто не готовий нести тягар життя, і зрештою їй і самій стало весело, коли вона завважила, як нагадує все це оту отоманку, що її вона звеліла поставити до строгої батьківської вітальні (єдина зміна в будинку, яку вона запровадила з власної ініціативи), щоб на ній навлежачки читати.