Розділ «Книга друга»

І все ж думка відмовитися від життя аж ніяк не була в Аґати просто грою. Їй здавалося цілком вірогідним те, що на зміну такій сповненій розчарувань схвильованості має прийти стан п’янливий, спокій якого в її уяві мимоволі набував своєрідного фізичного образу. Вона відчувала це тому, що не мала потреби в оманливій ілюзії, нібито світ потрібно поліпшувати, і всякчас ладна була зовсім відмовитися від своєї частки в ньому, аби лиш це можна було зробити у приємний спосіб; а крім того, ще й під час тієї дивної недуги, яка спіткала її на межі між дитинством і юністю, в неї вже відбулася особлива зустріч зі смертю. Тоді не було такої хвилини, такої секунди, щоб сили її майже непомітно для ока, та загалом усе ж нестримно швидко не танули, і від неї з дня на день відділялися й помирали все нові й нові частинки її тіла; та в лад цьому занепаду й цьому відходу від життя в ній пробуджувалось і якесь незабутнє нове прагнення до мети, що проганяло з її недуги всі тривоги й страхи, і то був своєрідний, сповнений сенсу стан, в якому вона навіть діставала трохи влади над дорослими, які були поруч із нею й дедалі втрачали впевненість. Цілком можливо, що ця перевага, яку вона усвідомила за таких разючих обставин, згодом стала ядром її психічної готовности піти подібним шляхом від життя, бентеги й тривоги якого чомусь не відповідали її сподіванням; та, ймовірніше, все було навпаки, й та недуга, завдяки якій вона уникала вимог школи й батьківського дому, була першим виявом її прозорого ставлення до світу, ставлення, немовби пронизаного невідомим їй променем почуттів. Бо Аґата почувалася людиною вдачі простої, сповненої тепла, жвавої, ба навіть веселої й невибагливої; вона й справді поступливо пристосовувалася до найрізноманітніших життєвих обставин і ніколи не впадала в байдужість, як це буває з жінками, котрим не до снаги дати раду своєму розчаруванню. Та й серед сміху, й серед сум’яття чуттєвого авантюризму, яким через це й не було кінця-краю, і далі тривало оте знецінювання, яке кожну фібру її тіла стомлювало й змушувало тужити за чимось іншим, чому скоріше всього можна дати назву «ніщо».

Оте «ніщо» мало певний зміст, хоч дати певне визначення йому й важко. Тривалий час Аґата з різноманітних нагод проказувала сама до себе слова Новаліса: «То що ж мені зробити для власної душі, яка живе в мені, мов нерозгадана загадка? Душі, яка попускає зримій людині необмежену сваволю, бо ніяк не може підкорити цю людину собі?» Але мерехтливе світло цих слів, миттєво, мов спалах блискавки, осяявши Аґату, щоразу знову гасло в мороці, бо в душу вона не вірила: це було б, здавалося їй, надто нескромно, а як для неї, то й надто просто. Але й у земне вірити вона також не могла. Щоб це по-справжньому зрозуміти, треба лиш усвідомити собі, що така відмова від ладу земного без віри в лад неземний — це щось глибоко природне, бо в будь-якій голові, крім логічного мислення з його суворою й простою любов’ю до ладу, цим віддзеркаленням зовнішніх обставин, дає про себе знати мислення афективне, логіка якого, якщо про таку випадає говорити взагалі, відповідає особливостям почуттів, пристрастей і настроїв; таким чином закони цих двох видів мислення співвідносяться приблизно так, як закони лісоскладу, де штабелями лежать прямокутно обтесані й приготовані до відправлення колоди, і заплутані, темні закони лісу з його копошінням і шарудінням. А позаяк об’єкти нашого мислення аж ніяк не цілком незалежні від його стану, то обидва ці види мислення в кожній людині не лише зливаються, але й можуть певною мірою зводити перед нею два світи, принаймні безпосередньо перед тією і вслід за тією «першою загадковою і невимовною миттю», про яку один знаменитий релігійний мислитель стверджував, нібито вона трапляється в кожному чуттєвому сприйнятті, перше ніж почуття й зорове споглядання відділяться одне від одного й займуть місця, де ми звикли їх знаходити: стануть річчю у просторі й роздумами, замкненими тепер у спостерігачеві.

Отже, хоч би яке було співвідношення між речами й почуттям у зрілому світогляді цивілізованої людини, кожне все ж таки знає про ті екзальтовані хвилини, коли до поділу надвоє ще не дійшло, так наче вода й суходіл ще не відділились одне від одного і хвилі почуттів становлять один суцільний круговид разом із горами й долами, що творять образ речей. Не варто навіть припускати, нібито в Аґати такі хвилини траплялися надзвичайно часто й викликали в неї глибокі емоції; просто вона сприймала їх гостріше чи, якщо хочете, навіть забобонніше, бо всякчас ладна була вірити світу й водночас не вірити йому, як це робила ще за шкільних часів і не забула робити й згодом, коли ближче познайомилася з чоловічою логікою. У цьому сенсі, який не має нічого спільного з навіженством і примхливістю, Аґата, якби вона була самовпевненіша, цілком могла б претендувати на титул найнелогічнішої жінки у світі. Та їй ніколи й на гадку не спадало вбачати в очужілих почуттях, яких вона зазнавала, щось більше, ніж власну незвичайність. Лише внаслідок зустрічі з братом у ній сталася переміна. У порожніх, суціль схованих у тінях самотности кімнатах-печерах, ще недавно сповнених розмов і відчуття взаємности, яке проникало до глибин душі, мимоволі зникала різниця між фізичною розлукою й духовною присутністю, і поки один за одним збігали дні, не лишаючи по собі слідів, Аґата як ніколи виразно відчувала своєрідні чари всюдисущности і всемогутности, пов’язані з переходом світу, яким його сприймаєш внутрішньо, у світ, яким його бачиш зором. Тепер її увага, здавалося, не зосереджувалась на відчуттях і почуттях, а відкривалась одразу глибоко в серці, куди проникало лише те, що світилося так само, як саме серце, і попри невігластво, в якому Аґата зазвичай звинувачувала себе, їй, коли вона пригадувала братові слова, тепер ввижалося, що найголовніше в них вона розуміє, навіть про це не замислюючись. І позаяк дух її був такою мірою сповнений самим собою, що навіть у найсміливішій її думці було щось від нечутного пурхання спомину, то все, що їй траплялося, розросталось до безкрайого сьогодення; і навіть коли вона що-небудь робила, то зникав, по суті, лише вододіл між нею, хто це робив, і тим, що відбувалося, а рухи її нагадували шлях, яким речі самі линули до неї, якщо вона простягала до них руку. Але цю м’яку силу, те, що Аґата знала, і промовисте сьогодення світу, коли вона, всміхаючись, питала себе, що ж вона оце, власне, робить, важко було відрізнити від байдужости, безпорадности й глибокої німоти духу. Лише трохи перебільшивши свої відчування, Аґата могла б сказати про себе, що тепер уже не знає, де вона. Зусібіч її оточувало щось застигле, і їй здавалося, ніби вона й піднеслася вгору, й воднораз зникла. Вона могла б сказати: «Я закохана, тільки не знаю в кого». Її сповнювала ясна воля, якої досі їй завжди бракувало, але вона не знала, що їй з такою ясною волею робити, бо все, що в її житті було доброго й поганого, не мало значення.

Тож не лише тоді, коли Аґата розглядала капсулу з отрутою, а й щодня їй спадало на думку, що вона мріє про смерть і що щастя померти, мабуть, нагадує те щастя, в якому вона жила ці дні, готуючись поїхати до брата й роблячи тим часом саме те, від чого він благав її відмовитись. Аґата не уявляла собі, що буде, коли вона опиниться у брата в столиці. Майже з докором пригадувала вона, як іноді він безтурботно висловлював сподівання, що її там чекає успіх і що невдовзі вона знайде собі нового чоловіка чи бодай коханця; бо вона знала: саме цього й не буде! Кохання, діти, чудові дні, веселі товариства, подорожі й трохи мистецтва… Адже гарне життя — таке просте, вона розуміла його привабливість і не була до неї байдужа. З легким серцем вважаючи себе людиною нікчемною, вона носила в собі, однак, глибоку зневагу природженого бунтаря проти цієї нехитрої простоти. Вона бачила в ній обман. Повнокровне, на перший погляд, життя насправді «позбавлене сенсу»; кінець кінцем, тобто в буквальному розумінні в його кінці, перед смертю, в ньому завжди чогось бракує. Воно — Аґата пошукала відповідних слів — мовби нагромадження речей, якому не дала ладу жодна нагальна потреба; не наповнене при всій своїй повноті, воно протилежне простоті — всього-на-всього плутанина, що з нею миряться залюбки, мовби за звичкою! І Аґата, несподівано перескочивши думкою на інше, сказала собі: «Це — ніби зграйка чужих дітей, яких споглядаєш виховано й привітно, але з чимдалі глибшим страхом, тому що з-поміж них тобі не щастить побачити власне дитя!»

Її заспокоював намір покінчити життя самогубством, якщо воно й після останнього повороту, який був у неї ще попереду, не стане іншим. Мов шумування у вині, бродило в ній очікування, що смерть і жах не будуть останнім словом істини. Аґата не відчувала потреби про це замислюватись. Вона навіть боялася цієї потреби, якій так любив поступатися Ульріх, і то був страх аґресивний. Бо вона виразно відчувала: все, що так міцно взяло її в свої лабети, не було цілком позбавлене незмінної ознаки, що це — лише видимість. Але так само не викликало сумніву й те, що у видимості була й ріденька, розбавлена дійсність. «Дійсність, яка, можливо, ще не стала землею», — подумала Аґата. І однієї з тих дивовижних хвилин, коли місце, де стояла Аґата, ніби розчинялося в непевності, вона ладна була повірити, що за нею, у просторі, до якого ніколи не можна зазирнути, можливо, стоїть Бог! Такого надміру вона злякалася! Раптово її пройняла жаска далина й порожнеча, безкрає сіяння затьмарило їй розум і сповнило страхом її серце. Її молодість, через свою недосвідченість досить схильна до такої тривоги, шепнула Аґаті на вухо, що їй загрожує небезпека підтримати в собі зародки божевілля. Вона різко повернула назад. Вона суворо нагадала собі, що в Бога зовсім не вірить. Вона, відколи її вчили вірити, і справді в нього не вірила, і це була одна зі складових недовіри, яку вона відчувала до всього, чого її навчали. Ким-ким, а набожною Аґату не можна було назвати в тому цілком певному сенсі, в якому вірять у неземне чи бодай мають для цього моральну переконаність. Та по хвилі вона, вже знесилена, з трепетом змушена була знов зізнатися собі, що відчула «Бога» достоту так само виразно, мов чоловіка, який би стояв позад неї й накидав їй на плечі пальто.

Добре поміркувавши над усім і знов посміливішавши, Аґата усвідомила: те, що вона оце пережила, було зовсім не «сонячне затемнення», яке настало в її фізичних почуваннях, а мало переважно моральний характер. Раптова переміна в її внутрішньому стані, а відтак і в усьому ставленні до світу дала їй на мить ту «єдність сумління й почуттів», про яку доти вона знала лише з дуже невиразних натяків, і цієї єдности тільки й вистачало на те, аби вносити в щоденне життя якусь безнадію і похмуру пристрасність, хоч би як намагалася вчинити Аґата — добре чи погано.

Їй здавалося, що ця переміна була такою собі ні з чим незрівнянною хвилею, що котилася й від її оточення, й від неї самої, Аґати, до нього, була єдністю щонайвищого сенсу з найменшим порухом думки, яка ледве виділяється на тлі реальних речей. Реальні речі пройнялися відчуваннями, а відчування — реальними речами так переконливо, що нічого з того, до чого доти Аґата, як вона здогадувалася, прикладала слово «переконаність», тепер не справило б на неї ані найменшого враження. І сталося це за обставин, що, у звичайному розумінні, ніякої переконаности не допускали.

Отож значення того, чого вона зазнала у своїй самотності, полягало не в ролі, скажімо, що її можна було б приписати цьому з погляду психології як певній вказівці на дратівливу чи дуже нестійку вдачу, ні, бо полягало воно, по суті, не в людині, а в чомусь загальному чи у зв’язку людини з цим загальним, зв’язку, який Аґата досить справедливо вважала моральним — у тому сенсі, що їй, молодій жінці, котра розчарувалася в собі, здавалося, що якби вона завжди мала змогу жити так, як у ці виняткові хвилини, й не була надто слабка, щоб їх продовжувати, то могла б доброзичливо змиритися зі світом і полюбити його; а по-іншому їй цього просто не домогтися! Тепер вона відчула палке бажання повернутися до того колишнього свого стану; але такі миттєвості високого піднесення не можна повернути силоміць, і дуже виразно — такої виразности набуває блідий день, коли зайде сонце, — Аґата, усвідомивши марність своїх відчайдушних зусиль, аж тепер збагнула: єдине, чого вона могла очікувати й чого справді очікувала з нетерпінням (воно просто ховалося в її самотності), була та дивна перспектива, яку її брат одного разу напівжартома назвав Тисячолітнім царством. Він, мабуть, міг би легко придумати для цього й іншу назву, бо для Аґати значення мало лише переконливе й сповнене надії звучання чогось такого, що наближається. Стверджувати це вона не зважилася б. Адже вона й тепер з певністю ще не знала, чи це справді можливо. Вона взагалі не знала, що це таке. Цієї хвилини Аґата знов забула всі слова, котрими брат доводив, що за тим, що наповнює її дух лише осяйними туманами, криється можливість, яка простирається в незмірну далину. Та поки він не поїхав, вона мала достоту таке враження, неначе з його слів поставало якесь царство, і поставало воно не в її голові, а насправді в неї під ногами. Саме те, що він нерідко казав про це лише іронічно, та й узагалі перепади в його настрої від прохолоди до запалу, які колись так часто її бентежили, — все це сповнювало тепер Аґату радістю в її безпорадній самотності як своєрідна порука того, що він справді так і думав, бо саме в такій поруці і полягає перевага будь-якого похмурого стану душі перед екзальтованим. «Я думала про смерть, мабуть, лише зі страху, що він каже про це не зовсім серйозно», — зізналася вона собі.

Останній день, який Аґата мала провести у відлюдді, приніс їй несподіванку; зненацька в будинку все виявилося прибраним і опорядженим, лишилося тільки передати ключі старенькому подружжю, яке, діставши за духівницею сяке-таке забезпечення, зоставалося мешкати в прибудові для прислуги, поки садиба знайде собі нового господаря. Аґата не схотіла перебиратися до готелю й вирішила до самого від’їзду — а потяг відходив далеко за північ, майже перед ранком, — зоставатися на місці. У будинку все було спаковано й накрито від пилу. Блимали тільки окремі лампочки — про всяк випадок. Зсунуті ящики слугували за стіл і стільці. Подати вечерю Аґата попросила на край ущелини — на терасі з ящиків. Батьків старий слуга балансував з посудом серед світла й тіней; він і його дружина не відмовили собі в задоволенні пригостити Аґату з власної кухні, намагаючись якнайкраще обслужити «ласкаву молоду пані», як вони висловлювалися, за її останньою вечерею в батьківському домі. І раптом Аґата, зовсім незалежно від того настрою, в якому вона прожила ці дні, подумала: «Цікаво, чи вони все ж таки що-небудь помітили?!» Адже могло статися, що вона, готуючи виправлення в заповіті, знищила не всі чернетки. Її пройняв холодний жах, страшний, тяжкий кошмар, що скував усе її тіло, неситий жах реальности, який духу нічого не дає, а лише все в нього відбирає. Цієї хвилини в ній знову прокинулося палке, нездоланне бажання жити. Воно вилилось у бурхливий протест проти самої можливости того, що її життю хтось чи щось стане на перешкоді. Коли слуга вкотре вже повернувся до кімнати, вона рішуче спробувала прочитати що-небудь на його обличчі. Але старий простодушно снував туди-сюди зі своєю обережною усмішкою, і в усьому його образі відчувалося щось німотне і врочисте. Аґата не могла зазирнути в нього, як не можна зазирнути в мур, і не знала, чи не ховається в ньому за цим сліпим лиском щось іще. Тепер і її огорнула якась німота, врочистість і смуток. Цей старий завжди був у її батька донощиком і, коли дізнавався про яку-небудь таємницю дітей свого господаря, всякчас ладен був без вагань її виказати. Але Аґата в цьому будинку народилась, а все, що відтоді сталося, цього дня завершувалось, і її зворушувало те, що обоє вони тепер такі врочисті й самі. Вона надумала подарувати старому трохи грошей і від себе й у полоні раптової легкодухости вирішила сказати, що робить це за дорученням професора Гаґауера; на цю ідею її наштовхнула не хитрість, а бажання хоч якось спокутувати свою провину і намір нічого не лишити поза увагою, хоч вона й розуміла, що бажання це таке саме недоцільне, як і марновірне. Коли старий знов на ненадовго вийшов, вона дістала обидві свої різні завбільшки капсули; ту другу, з портретом свого незабутнього коханого, вона, спохмурнівши й востаннє поглянувши на його юне обличчя, засунула під погано прибиту кришку ящика, який на невідь скільки часу ще лишався тут і в якому було, очевидно, кухонне начиння або світильники, бо вона чула, як залізо там билося об залізо, так наче з дерева обпадало галуззя; а капсулу з отрутою поклала туди, де доти зберігала портрет.

«Яка ж я старомодна! — подумала вона й усміхнулась. — Адже є, безперечно, речі, важливіші, ніж любовні справи!» Однак Аґата в це не вірила.

Цієї хвилини не можна було сказати, що вона відкинула думку вступити з братом у недозволені стосунки, як не можна було сказати й того, що вона цього бажала. Усе вирішить, очевидно, майбутнє; а в нинішньому своєму стані вона нічого певного в цьому питанні не бачила.

Дошки, серед яких сиділа Аґата, світло підфарбовувало в яскраво-білий і густо-чорний кольори. І така сама трагічна машкара, яка надавала цим загалом досить простеньким кольорам чогось моторошного, лежала й на роздумах про те, що ось вона, Аґата, проводить останній вечір у будинку, де її народила жінка, про яку вона ніколи не могла нічого пригадати і яка народила й Ульріха. У неї раптом зринув спогад про одне дуже давнє враження: немовби довкола неї стовпилися клоуни зі страшенно суворими обличчями і з якимись дивними музичними інструментами. Вони почали грати. Аґата впізнала свій сон наяву з дитинства. Їй несила було слухати ту музику, але всі клоуни не зводили з неї очей. Вона сказала собі, що цієї хвилини її смерть не була б утратою ні для кого й ні для чого, та й для неї самої означала б, мабуть, лише зовнішнє завершення внутрішнього згасання. Поки клоуни підносили свою музику до стелі, вона сиділа неначе на потрушеній тирсою підлозі в цирку й отак собі міркувала, і на пальці їй крапали сльози. То було відчуття глибокої безглуздости, яке часто поймало її в дитинстві, й вона подумала: «Може, я й досі лишилася отою дівчинкою?» Однак це не завадило їй водночас подумати й про щось таке, що через ті сльози видалося їй неймовірно важливим, — про те, що вже в першу годину їхньої з братом зустрічі вони постали одне перед одним в отих клоунських балахонах. «Що б це означало: адже те, що ношу я, перейшло саме до мого брата?» — спитала вона себе. І раптом заплакала насправді. Причини, чому так сталося, вона не назвала б жодної, крім тієї, що сталося це в неї на радощах, і вона різко крутнула головою, так наче там було щось таке, чого вона не могла ні розікласти, ні скласти.

Водночас вона, цілком природно, міркувала про те, що Ульріх уже якось та знайде відповіді на всі запитання; міркувала, поки знов увійшов старий і розчулено поглянув на розчулену.

 — Ох, ласкава молода пані!… — промовив він, також похитуючи головою.

Аґата спантеличено звела на нього очі, та коли збагнула, яке недоречне це співчуття до її дитячої журби, в ній знову прокинулася пустотливість юности.

 — «Кинь усе, що маєш, у вогонь — навіть черевики. Коли в тебе вже нічого не зостанеться, не думай навіть про саван і кинься голим у вогонь!» — сказала вона слузі.

То був давній вислів, його захоплено процитував їй колись Ульріх, і старий несміливо, з розумінням усміхався у відповідь на м’яку й сувору мелодику цих слів, коли Аґата промовляла їх з блискучими крізь сльози очима, і поглядав туди, куди показувала рука господині, яка хотіла допомогти йому збагнути, вводячи його в оману, — поглядав на гору язиків, складених немовби для того, щоб розпалити з них багаття. Почувши «саван», він порозуміло кивнув головою, ладний не відставати від її слів, хоч їхній шлях і здавався йому трохи непроторенним; та після слова «голим», коли Аґата проказала той вислів ще раз, старий накинув на обличчя личину чемного слуги, вираз якої переконував, що він не бажає нічого бачити, чути й судити.

Поки він служив у свого старого господаря, цього слова при ньому жодного разу ніхто не згадував, хіба що казали «роздягнений»; але молодь була тепер інша, і своєю службою він їй, мабуть, уже не догодив би. Зі спокоєм на душі, з яким зустрічають завершення робочого дня, старий відчув, що його кар’єра тут добігла кінця. А в Аґати остання думка, перше ніж вона вирушила в дорогу, була: «Чи кине Ульріх і справді все у вогонь?»

22. Від критики Конятовського на теорему

Данієллі до гріхопадіння. Від гріхопадіння