Розділ «Книга друга»

 — Чи не казав ти вже колись, — спитала вона, — що є два докорінно відмінні між собою способи жити й що вони просто-таки з точністю відповідають різним тональностям почуттів?

Один — це нібито спосіб «земних» почуттів, які ніколи не знаходять спокою й здійснення, а другий — не пригадую вже, чи ти як-небудь його називав, але це мав би бути, певно, спосіб «містичних» почуттів, що довго лунають в унісон, але ніколи не досягають «цілковитої реальности»?

Говорила вона зумисне повільно, але потім заквапилася й завершила збентежено. Однак Ульріх досить виразно пригадав, що він того разу, очевидно, сказав, і проковтнув клубок, так ніби в роті йому зібралося щось дуже гаряче; і спробував усміхнутись. Потому відповів:

 — Якщо я справді мав на увазі саме це, то тепер мушу висловитись, навпаки, дуже скромно! Обидва ці різновиди пристрасного буття я — просто за одним відомим взірцем — назву так: один — смаковитий, а другий, як протилежність йому, — несмаковитий, незалежно від того, як це звучить — гарно чи погано. Адже в кожній людині сидить голод, і він поводиться, як хижак. Але, крім голоду, є в людині й щось таке, що не знає жадібности й переситу, і дозріває воно ніжно, як виноград на осінньому сонці. І навіть у кожному з наших почуттів є те й те.

 — Тобто, крім тваринних задатків, просто-таки рослинні, а то й узагалі веґетаріанські?

У цьому Аґатиному запитанні відчувалася втіха й кепкування.

 — Майже! — відповів Ульріх. — Можливо, тваринне й рослинне в людині, якщо їх розглядати як головну протилежність пристрасних потягів, — це навіть глибоченне джерело для філософа! Та хіба ж я хочу ним бути?! Зухвальства мені не бракує лише на те, що я вже сказав, і то саме наприкінці: що взірець, а може, й корінь обох різновидів пристрасного буття є вже в кожному почутті. У кожному почутті можна виявити ці дві грані, — провадив він.

Але далі Ульріх, на диво, повів мову лише про той різновид буття, котрий називав «смаковитим». Цей різновид прагне дії, руху, насолоди. Завдяки йому почуття обертається на витвір або й на ідею, переконання чи розчарування. Усе це — форми його розрядки, хоч вони можуть бути й формами його перезарядки й подальшого зміцнення. Адже в такий спосіб почуття зазнає змін, притуплюється, переходить у свій результат і знаходить у ньому свій кінець; або замикається в ньому, перетворюючи свою живу силу на акумульовану, яка згодом повертає йому живу, а принагідно — і з підсумованим відсотком.

 — І хіба завдяки цьому не стає зрозумілим уже хоч би те, що жива активність нашого земного почуття і його тлінність, з приводу якої ти так солодко зітхнула, для нас не становлять великої різниці, навіть якщо вона й глибока? — завершив наразі він свою відповідь.

 — Маєш рацію, поза всяким сумнівом! — погодилась Агата.

 — Боже милий, усе, що творять почуття, їхні земні багатства, оці бажання й радощі, вчинки і зради — просто лише через те, що вони спонукають! — разом з усім, про що довідуєшся й забуваєш, про що думаєш, мрієш і все ж таки знов забуваєш… Скільки ж бо в цьому краси — як у дереві, обліпленому яблуками найрізноманітніших кольорів! Але яке ж бо все й безформне та одноманітне — як те, що з року в рік однаково наливається й опадає!

Ульріх кивав головою, слухаючи цю сестрину відповідь, що пашіла запалом і покірністю долі.

 — Усіма своїми творіннями й красотами, всіляким прогресом, але й усіма тривогами, а зрештою й усім своїм безглуздим коловоротом світ завдячує «смаковитій» частині почуттів, — підтвердив він. — До речі, чи ти знаєш, що під оцим «смаковитим» мають на увазі просто ту частку в кожному нашому почутті, яку посідають вроджені інстинкти? Отож, — додав він, — цим ми сказали, що саме інстинктам світ завдячує красою й прогресом.

 — І своїми туманними тривогами, — докинула Агата.

 — Зазвичай саме так і кажуть. Тому мені здається, що нам не варто випускати з уваги інше! Адже це принаймні несподівано, що своїм прогресом людина має завдячувати тому, що властиве, по суті, стадії тваринного розвитку! — Ульріх усміхнувся. Тепер він також звівся на лікоть і цілком обернувся до сестри, немовби надумав її просвітити; однак говорив він і далі стримано, як людина, котра, старанно добираючи слів, хоче спершу наставити саму себе. — В основі активних почуттів людини, — промовив він, — і ти справедливо казала тут про тваринні задатки, — лежать, безперечно, ті самі кілька інстинктів, які вже має тварина. Коли йдеться про головні почуття, то тут усе цілком зрозуміло: адже в голоді, гніві, радощах, упертості чи в коханні навряд чи яка-небудь психологічна запона приховає голе бажання!…

Здавалося, він говоритиме так і далі. Та хоч ця розмова — вона виникла з мрій на природі, з картини опалого цвіту, яка полишила в душі якийсь дивний, непримітно-одноманітний слід, — жодним словом не відвертала уваги від питання, вирішального для долі брата й сестри, а навпаки, від першого до останнього слова перебувала під впливом цього символу, якоїсь сповненої загадкового сенсу «події, в якій нічого не сподіялось», і точилася в атмосфері м’якої пригнічености, — хоч усе це так і було, наприкінці розмова все ж привела до протилежности такої головної ідеї і її емоційного відтінку, й це сталося тоді, коли Ульріх не стримався й наголосив не лише на шкідливій, але й на творчій дії глибоких інстинктів. Таку очевидну реабілітацію інстинктів, а воднораз, треба розуміти, й імпульсивної, діяльної людини загалом (бо це мало й такий сенс) могло породити, певна річ, «західне, європейське, фаустівське світосприйняття», зване так книжною мовою на відміну від будь-якого іншого світосприйняття, що тією ж таки самозаплідною мовою має називатися «східним» або «азіатським». Він пригадав ці фудульні модні слівця. Але брат із сестрою не мали ані наміру, ані взагалі звички такими десь підхопленими, ще не вкоріненими як слід слівцями надавати оманливого значення тому, що їх глибоко хвилювало; ні, все, що вони одне одному казали, вони казали щиро й переконано, навіть якщо воно й було народжене в захмарних емпіреях.

Тому під ніжний туман почуттів Ульріх з неабиякою втіхою підвів пояснення в дусі природничих наук; з утіхою (хоч це й скидалося на підтримку «фаустівської основи») насправді лише через те, що вірний природі розум обіцяв відкинути будь-які зайві ілюзії. Принаймні він натякнув на спробу дати таке пояснення. Тим більше дивно було, звичайно, що натякнув він на неї лише у зв’язку з тим, що назвав «смаковитим» у почуттях, але зовсім поза увагою лишив можливість застосувати таку думку й до несмаковитого, хоча спочатку надавав йому, певна річ, не меншої ваги. Цьому були свої причини. Чи то психологічний і біологічний аналіз цього боку почуттів видався йому важчим, чи то він остаточно прийняв його за лише прикрий допоміжний засіб — могло бути всяк; але найбільший вплив на нього справило інше; та він уже кілька разів це й передбачав після того, як тяжке Аґатине зітхання виказало прикру й відрадну суперечність між тривожними життєвими пристрастями в минулому й тією нібито неминущою пристрастю, яка привільно почувалася в одвічній позачасовій тиші пелюсткового завою. Бо — якщо повторити те, що він уже не раз на всі лади повторював сам, — не лише в кожному окремому почутті можна виділити два типи задатків, унаслідок і залежно від характеру яких воно може перерости в пристрасть; є ще й два типи людей, або кожна людська доля має свої періоди, які відрізняються один від одного тим, що в них беруть гору то одні задатки, то інші.

Ульріх вбачав у цьому велику різницю. Люди одного ґатунку — про це ми вже згадували — енерґійно беруться й хапаються за все; вони перекочуються через перешкоду, як водоспад, або, скипівши на ній піною, ринуть новим шляхом далі; пристрасті їхні палкі й примхливі, а результат — різко покраяні життєві стежки, які не лишають по собі нічого, крім відлуння гомону. Цього типу людей стосувалося поняття «смаковитий», коли Ульріх хотів зробити з нього головне поняття пристрасного життя; бо другий тип, на противагу першому, не відповідає цьому поняттю анітрохи: це люди несміливі, неуважні, невиразні, нерішучі, сповнені мрій і журби, у своїй пристрасті схильні замикатися в собі. Інколи — в думках, про які мова наразі не йшла, — Ульріх послуговувався для цього типу й визначенням «споглядальний» — прикметником, що його зазвичай вживають в іншому контексті, лише в теплуватому значенні слова «глибокодумний»; але для Ульріха воно мало глибший, ніж цей звичайний, сенс, просто-таки рівнозначний уже згаданому «східно-нефаустівському». Можливо, в цьому «споглядальному», надто в поєднанні зі «смаковитим» як його протилежністю, вимальовувалась головна відмінність життя. Це приваблювало Ульріха дужче, ніж яке-небудь поняття, призначене для навчальної мети. Але те, що всі такі багатоскладові й претензійні життєві поняття можна було звести до двошаровости, властивої вже будь-якому почуттю, — ця дуже проста можливість дати пояснення все ж таки робила йому приємність.

Він, звичайно, розумів, що обидва різновиди людського буття, поставлені тут на карту, не означали нічого іншого, крім «людини без властивостей» — на противагу наділеній усіма властивостями, які тільки може продемонструвати людина. Одну таку людину можна було назвати й нігілістом, що мріє про мрії Господні, — на противагу активістові, якого, однак, з його нетерплячою манерою діяти можна назвати також своєрідним богомрійником, а не реалістом з чіткими й практичними поглядами на світ. «Чому ж ми не реалісти?» — питав себе Ульріх. Реалістами вони не були обоє, ні він, ні вона, щодо цього їхні думки і вчинки не викликали жодних сумнівів уже давно; а ось нігілістами й активістами вони були, й часом одними, часом другими — як уже складалося. 

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!