Розділ «Книга друга»

 — Чому ти висловлюєшся так пишномовно? Видко, тому, що так робить ваш пророк? Чи тобі завжди бракувало простоти й природности?!

Заради Клариси Вальтер проковтнув це, щоб товариш не відмовився їй допомогти; та якби цієї безмісячної ночі звідкись промкнувся був хоч один промінчик світла, то стало б видно, як зблиснули у Вальтера зуби, коли він безсило роззявив рота. Він нічого не відповів, але стримуваний гнів знесилив його, а те, що поруч був кремезний супутник, в якому він вбачав захист від цього досить страхітливого відлюддя, його розслабило. Раптом він сказав:

 — Уяви собі, що ти кохаєш жінку, й ось тобі трапляється чоловік, який викликає в тебе захват, і ти довідуєшся, що він викликає захват і в твоєї жінки, й вона його кохає, і тепер ви обоє, кохаючи, ревнуючи й захоплюючись, відчуваєте недосяжну перевагу цього чоловіка.

 — Ні, цього я уявити собі не можу!

Ульріх мав би вислухати товариша до кінця, натомість він звів плечима й, засміявшись, урвав його.

Вальтер уїдливо зиркнув у його бік. Він хотів був спитати: «А що зробив би в такому разі ти?» Але повторилася давня гра друзів юности. Коли вони перетинали сутінь перед сходами, Вальтер вигукнув:

 — Не прикидайся! Ти ж бо зовсім не такий бундючний, щоб нічого не відчувати!

Але потім йому довелося бігом наздоганяти Ульріха й ще на сходах тихенько розповідати про все, що той мав знати.

 — Що тобі сказав Вальтер? — спитала Клариса нагорі.

 — Зробити я це можу, — без зайвих слів відповів Ульріх, — але не певен, що в цьому є глузд.

 — Чи ти чуєш?! — крикнула, сміючись, Клариса до Майнґаста. — Перше, про що він згадав, це — «глузд»!

Вона метушилася поміж шафою з одягом, умивальником, дзеркалом і прочиненими дверима з її кімнати до тієї, де сиділи чоловіки. Час від часу вона поставала на порозі — обличчя мокре, коси то спадають на очі, а то вже зачесані вгору, ноги то голі, а то вже в панчохах, але ще не взуті, внизу вже у вечірній сукні, вгорі — ще в пеньюарі, що нагадував білий лікарняний халат… Їй було хороше отак з’являтися й зникати. Відколи Клариса домоглася свого, всі її почуття були огорнені легеньким серпанком хтивости.

 — Я танцюю на линві зі світла! — гукнула вона через поріг.

Чоловіки заусміхалися; лише Зиґмунд поглянув на годинника й по-діловому поквапив сестру. Він дивився на все це, мов на якісь гімнастичні вправи.

Потім Клариса ковзнула своїм «світляним променем» у куток кімнати, щоб узяти брошку, й гучно грюкнула шухлядкою в нічному столику.

 — Я вбираюся швидше, ніж будь-хто з чоловіків! — крикнула вона із сусідньої кімнати до Зиґмунда й раптом затнулася, усвідомивши подвійне значення слова «вбиратися», бо цієї хвилини воно означало для неї, що вбиратися можна не лише в одяг, а й у таємничу долю. Вона хутенько завершила туалет, стромила голову в двері й суворим поглядом обвела одного по одному друзів. Хто не сприйняв це за жарт, той міг би злякатися, що на її суворому обличчі погасла якась риса, властива його звичайному, здоровому виразу. Клариса вклонилася друзям і сказала:

 — Ну, ось я і вбралася в свою долю!

Та коли вона випросталась, то вигляд мала звичайний, навіть досить привабливий, і її брат Зиґмунд вигукнув:

 — Ну, тоді гайда! Тато не любить, коли на вечерю спізнюються!

Коли вони вчотирьох вирушили до трамвая (Майнґаст ушився ще доти, як усі вийшли з дому), Ульріх із Зиґмундом трохи відстав і поцікавився в того, чи останнім часом сестра не викликає в нього тривоги. Припалена сиґарета у Зиґмундовій руці плавно описала в темряві знизу вгору дугу.