Розділ «Книга друга»

 — От-от, у тім-то й річ! — відповів його ясновельможність і, певне, з хвилину крутив великими пальцями обох рук один навколо одного, як це робив щоразу, коли мусив добряче помізкувати. Але потім він звів допитливий погляд на Ульріха й вирішив йому довіритись.

 — Пригадуєте, як ми з вами були на відкритті поліційної виставки й міністр внутрішніх справ багатонадійно говорив про дух «суворости й готовности прийти на допомогу»? Ну ось, я ж бо не вимагаю негайно запроторити до в’язниці всіх отих підбурювачів, які тоді здіймали галас у мене під дверима, але ж міністр усе-таки мав би знайти які-небудь гідні слова на мій захист у парламенті! — ображено промовив він.

 — Я гадав, що, поки мене не було, це вже сталося?! — вигукнув Ульріх з удаваним, певна річ, подивом, збагнувши, що душу його доброзичливого товариша крає справжній біль.

 — Сталося? А дзуськи! — відповів його ясновельможність. Він знов допитливо зазирнув Ульріхові в обличчя своїми стурбовано вибалушеними очима й довірився ще трохи: — Але щось таки станеться! — Потім, не встаючи, випростався на стільці й мовчки відкинувся на його спинку.

Він сидів із заплющеними очима. Згодом, розплющивши їх, спокійно, ніби розтлумачуючи, почав:

 — Розумієте, друже мій, наша конституція тисяча вісімсот шістдесят першого року надала німецькій національності, а разом із нею власності й освіченості, безперечно, провідну роль у запровадженому задля спроби політичному житті. То був великий, сповнений довіри й, може, навіть не зовсім своєчасний дарунок щедрої душі його величности. Бо що сталося відтоді з власністю й освіченістю?! — Граф Ляйнсдорф підніс одну руку й смиренно опустив її на другу. — Коли тисяча вісімсот сорок восьмого року його величність зійшов на трон — в Ольмюці, себто, вважайте, в екзилі, — неквапно провадив він, але раптом утратив чи то терпець, чи то впевненість, тремтячими пальцями дістав з кишені чернетку, пововтузився з пенсне, збуджено намагаючись прилаштувати його на носі, й далі часом тремтячим від схвильованости голосом і раз у раз напружено вчитуючись у те, що сам і написав, заходився вже вголос читати: — «Навколо нього вирували несамовиті пристрасті народів, що прагнули свободи. Їхні поривання йому пощастило погамувати. Зрештою він, хоч і зробив кілька поступок волі народів, усе ж таки виявився переможцем, до того ж переможцем милостивим і доброзичливим, який простив помилки своїх підданих і простяг їм руку, запропонувавши мир, почесний і для них. Щоправда, конституцію й решту свобод він запровадив під натиском подій, і все ж таки це був акт вільного волевиявлення його величности, плід його мудрости, його милосердя, його сподівань на культурний розвій народів. Однак в останні роки ці чудові взаємини між імператором і народом потьмарює діяльність підривних, демагогічних елементів.»

Граф Ляйнсдорф перестав читати свій виклад політичної історії, в якому кожне слово було ретельно обмірковане й відточене, і замислено задивився на стіну, де висів портрет його предка, кавалера ордена Марії Терезії й маршала. І коли Ульріхів погляд, що очікував продовження, відвернув його погляд від портрета, граф промовив:

 — Далі наразі ще немає. Але ж ви бачите, останнім часом я всі ці причини й обставини ґрунтовно обміркував, — пояснив він. — Те, що я оце вам прочитав, — початок відповіді, яку міністр мав би дати парламенту з приводу спрямованої проти мене демонстрації, якби він належним чином виконував свої обов’язки! Тепер я потрохи працюю над цим сам і можу, либонь, по секрету сказати вам, що, як тільки буду готовий, матиму нагоду подати це і його величності. Адже конституція шістдесят першого року, знаєте, недарма довірила керівництво власності й освіченості; у цьому має бути певна Гарантія. Але де власність і освіченість тепер?!

Схоже, він був дуже лихий на міністра внутрішніх справ, і Ульріх, щоб утішити графа, щиросердо завважив, що принаймні про власність можна все ж таки сказати: вона — не лише в руках банків, а й у надійних руках аристократів-землевласників.

 — Я геть не маю нічого проти юдеїв, — з власної волі запевнив граф Ляйнсдорф Ульріха, неначе цей сказав щось таке, що вимагало спростування. — Вони люди розумні, старанні й вірні. Але великою помилкою було те, що їм подавали такі неподобні прізвища. Скажімо, Розенберг і Розенталь — прізвища аристократичні. Лев, Бер[6] і таке інше — це колись Геральдичні звірі; Майєр[7] — то вже від землеволодіння; Ґельб, Блау, Рот, Ґольд[8] — кольори гербів. Усі ці юдейські прізвища, — несподівано повідомив його ясновельможність, — не що інше, як наслідок пихатого ставлення нашої бюрократії до аристократії. Спрямовано це було саме проти неї, а не проти юдеїв, тому юдеям, крім цих прізвищ, давали й такі, як Абель, Юдель, Трьопфельмахер. Оцю неприязнь нашої бюрократії до давньої аристократії ви, якби були в курсі справи, нерідко могли б спостерігати й нині, — похмурим і твердим голосом пророчо завважив він, так ніби боротьба центральної влади з феодалізмом не лишилася в далекій історії й цілком не зникла з поля зору нинішнього покоління.

Його ясновельможність і справді не дратувався нічим так щиросердо, як, скажімо, соціальними привілеями, що їх високі чиновники мали завдяки своєму становищу, навіть коли прізвища в них були Фуксенбауер чи Шлосер. Граф Ляйнсдорф не був якийсь там упертий провінційний дворянин, він прагнув іти в ногу з часом, і до таких прізвищ йому було байдуже ні коли йшлося про якого-небудь члена парламенту, нехай навіть міністра, ні про яку-небудь впливову приватну особу; ніколи він не мав нічого і проти політичної та економічної ваги буржуа, однак саме високі урядовці з буржуазними прізвищами викликали в нього глибоке роздратування, цей вияв останніх решток традицій, гідних поваги. В Ульріха промайнула думка, чи не став причиною такого графового зауваження чоловік його, Ульріхової, кузини; могло бути й так. Але Ляйнсдорф говорив далі, й невдовзі, як це завжди з ним траплялося, одна ідея, що цікавила графа вочевидь уже давно, піднесла його над усім особистим.

 — Усе так зване юдейське питання зникло б з лиця землі, якби юдеї нарешті зважилися розмовляти давньоєврейською мовою, повернути собі давні юдейські імена й носити східну одіж, — заявив він. — Це правда, який-небудь галичанин, котрий розбагатів лише недавно, вже в нас, у штирійських строях і в зеленому капелюсі з китичкою із шерсті сарни десь на еспланаді в Бад-Ішлі матиме вигляд ніякий. Але спробуйте нацупити на нього довгу, всю в складках халамиду, нехай навіть дорогу, під якою сховаються його ноги, і ви побачите, як чудово пасує до такої одежини його обличчя і його розгонисті, жваві рухи! Усе, над чим нині дозволяють собі кепкувати, було б тоді на місці, навіть оті коштовні персні, що їх так полюбляють носити юдеї. Я проти асиміляції, яку практикує англійська аристократія; це процес тривалий і ненадійний. Та поверніть юдеям їхню справжню суть, і ви неодмінно побачите, як вони стануть перлиною, ба навіть своєрідною аристократією серед народів, що вдячно юрмляться навколо трону його величности, або, якщо маєте бажання уявити це собі в картинах буденних і живих, як вони прогулюються нашою Рінґштрасе, а вона ж бо саме тому в світі така й неповторна, що на тій, серед найвищого західноєвропейського шику, за бажанням можна вздріти й мусульманина в його червоній фесці, й словака в овчині, й тірольця з голими литками!

Після цих слів Ульріхові не лишалося нічого іншого, як висловити свій захват прозірливістю його ясновельможности, на долю якого випало, мовляв, ще й відкрити «істинного юдея».

 — Авжеж, щира католицька віра привчає, знаєте, бачити речі такими, які вони є насправді, — доброзичливо пояснив граф. — Але ви не вгадаєте, що навело мене на цю думку. Не Арнгайм, ні, про них, прусаків, я тепер не кажу. Одначе є в мене один банкір — віри він, звісно, юдейської, — і з ним мені вже давно й постійно доводиться радитись; і спершу мене завше трохи дратувала його інтонація, та так, що я навіть забував думати про справи. А розмовляє він, бачте, так, ніби хоче переконати мене, що він — мій дядько, себто так, ніби щойно зліз із коня чи повернувся з полювання на тетеруків; одне слово, розмовляє, як люди нашого кола. Але часом, коли він, бува, надто розпалиться, це в нього не виходить, і тоді в його мові прохоплюються юдейські інтонації. Спершу це мене — я про це вже, здається, казав — дуже дратувало, бо щоразу ставалося, як на зло, у важливий для справи момент, отож я мимоволі вже очікував цього і зрештою геть не міг стежити за розмовою чи просто пропускав повз вухо що-небудь важливе. Отоді мені й прийшла в голову ця думка: щоразу, коли той чоловік починав отак розмовляти, я просто уявляв собі, що він перейшов на давньоєврейську, і почули б ви, як приємно це тоді звучить! Заслухатися можна! Адже це — мова богослужіння. Такий мелодійний наспів. Я ж бо, щоб ви знали, дуже музикальний. Одне слово, відтоді він просто немовби під рояль проспівує мені оті складнющі розрахунки із сумарними відсотками й обчислення дисконтного відсотка.

Сказавши це, граф Ляйнсдорф чомусь меланхолійно всміхнувся.

Ульріх дозволив собі вкинути зауваження, що ті люди, вшановані, мовляв, такою увагою й прихильністю ясновельможности, мабуть, не пристали б на його пропозицію.

 — Ну звісно, вони на це не пішли б! — сказав граф. — Але тоді їх довелося б примусити — їм же на добро! У такому разі монархія мала б виконати просто-таки світову місію, і тоді вже немає значення — хоче цього друга сторона чи ні! Знаєте, вже багато до чого доводилося спершу примушувати. Але подумайте й про те, що означало б, якби згодом ми виявилися союзниками вдячної юдейської держави, а не імперських німців та прусаків! І це тоді, коли наш Трієст — так би мовити, Гамбурґ Середземного моря, не кажучи вже про те, що з дипломатичного погляду ми були б непереможні, якби на своєму боці мали, крім папи, ще й юдеїв!

Потім він без будь-якого зв’язку додав:

 — Не забувайте про те, що тепер я дбаю й про валютні справи. — І знов усміхнувся якось навдивовижу сумно й непритомно.

Викликало подив, що досі його ясновельможність не раз настійливо запрошував Ульріха до себе, а тепер, коли той нарешті прийшов, вів мову не про нагальні справи, а марнотратно розводив балачки про свої ідеї. Та, видно, за той час, поки граф не мав слухача, в нього народилося безліч думок, і вони нагадували тих заклопотаних бджіл, які далеко розлітаються, але в належний час злітаються кожна зі своїм медом.