Розділ «Книга друга»

 — Вона, безперечно, ненормальна! — відповів Зиґмунд. — А Майнґаст хіба нормальний? Чи й той-таки Вальтер? Хіба грати на роялі — це нормально? Це — незвичайний, збуджений стан, пов’язаний із тремтінням у зап’ястках і гомілковостопних суглобах. Для лікаря немає нічого нормального. Та якщо хочете, щоб я сказав серйозно, то моя сестра просто надто збуджена, і це в неї, гадаю, минеться, як тільки отой великий метр звідси поїде. А що думаєте про нього ви? — Він трохи ущипливо наголосив на слові «поїде».

 — Базікало! — кинув Ульріх.

 — Правда ж?! — зраділо вигукнув Зиґмунд. — Бридота бридотою!

 — Але як мислитель — цікавий, цього б я так рішуче не заперечував! — додав Ульріх, перевівши дух.

20. Граф Ляйнсдорф бере під сумніви

власність і освіченість

Трапилося так, що Ульріх знову з’явивсь у графа Ляйнсдорфа.

Він застав його ясновельможність за письмовим столом, перед ним на високому стосі паперів лежала розгорнена газета, й він читав її, оточений тишею, відданістю, врочистістю й красою. Граф, що мав над собою лише одну владу — імператора, ще раз висловив Ульріхові співчуття і стурбовано похитав головою.

 — Ваш тато був одним з останніх справжніх поборників власности й освічености, — сказав він. — Я ще добре пригадую ті часи, коли ми сиділи з ним у чеському ландтазі. Він заслуговував тієї довіри, яку ми завше йому виявляли!

З чемности Ульріх поцікавився, як посувалась паралельна акція, поки його не було в місті.

 — Через отой гармидер на вулиці перед моїми вікнами — ви ж бо ще були тут — ми запровадили «Опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами», — сказав граф Ляйнсдорф. — Прем’єр-міністр сам волів передати це наразі нам, оскільки ми як починання патріотичне маємо, так би мовити, загальну довіру.

Ульріх з поважною міною запевнив графа, що принаймні вже саму назву вибрано вдало й вона обіцяє певний успіх.

 — Так, від правильного формулювання залежить багато чого, — замислено промовив його ясновельможність і раптом спитав: — А що ви скажете з приводу отієї історії з муніципальними службовцями у Трієсті? Як на мене, то уряд уже давно мав би зважитись на тверду позицію! — Він хотів був передати Ульріхові газету, яку згорнув, ще коли той увійшов, але останньої миті передумав, знов розгорнути її і з азартом почав зачитувати гостеві якесь довжелезне й нудне висловлювання. — Як ви гадаєте, чи є десь у світі ще одна держава, де можливі такі речі?! — спитав він, дочитавши. — Австрійське місто Трієст уже роками бере на роботу до муніципальних служб лише італійських підданих, щоб цим підкреслити, що почуває свою належність не до нас, а до Італії. Колись я був там на день народження імператора й у всьому Трієсті не побачив жодного прапора, хіба що на резиденції намісника, на податкових відомствах, на в’язниці й на дахах кількох казарм! Зате якщо прийдете у справі до якої-небудь трієстської установи на день народження італійського короля, то не знайдете жодного службовця, який у петельці не мав би квітки!

 — Але чому ж це й досі терплять? — поцікавився Ульріх.

 — А чом би й не терпіти?! — невдоволено відповів граф Ляйнсдорф. — Якщо уряд примусить місцеві самоуправління позвільняти чужоземних службовців, то відразу скажуть, що ми когось «германізуємо». А саме такого докору й боїться будь-який уряд. Його величності він теж не до шмиги. Ми ж бо не прусаки!

Ульріх невиразно пригадував, що приморське й портове місто Трієст заснувала передбачлива Венеційська республіка на слов’янських землях і тепер воно заселене великою мірою словенцями; тож навіть якщо дивитися на місто лише як на приватну справу його мешканців, хоч воно, крім того, слугувало всій монархії воротами для торгівлі зі Сходом і від монархії ж таки в усьому, що стосувалося його розквіту, й залежало, — то навіть у такому разі не можна було забувати, що численна його дрібна буржуазія слов’янського походження запекло обстоювала перед привілейованою італомовною великою буржуазією право розглядати місто як свою власність. Ульріх про це так і сказав.

 — Та воно то так, — повчально промовив граф Ляйнсдорф. — Але ж тільки-но почнуться балачки про те, що ми «германізуємо», словенці відразу злигаються з італійцями, хай би там як несамовито вони між собою чубились! У такому разі італійці дістануть підтримку й від решти національностей. Таке в нас уже частенько бувало. Якщо хочеш мислити в політиці реалістично, то небезпеку для нашої злагоди хоч-не-хоч мусиш убачати все ж таки в німцях! — Ці останні слова він промовив у глибокій задумі й на хвилю в задумі так і застиг, бо торкнувся великого політичного проекту, який обтяжував його помисли, хоч і досі не прибрав у його уяві виразних обрисів. Та раптом граф знов пожвавішав і з полегкістю повів далі: — Та цього разу вони принаймні дістали добрячого відкоша!

Невпевненим через нетерплячку рухом він знов накинув на носа пенсне й ще раз виразно, задоволено прочитав Ульріхові всі ті місця з надрукованого в газеті указу канцелярії імператорсько-королівського намісника у Трієсті, які йому припали до душі особливо.

 — «Неодноразові нагадування державних наглядових інстанцій не дали наслідків… Шкідливий вплив на місцевих мешканців. З огляду на таку позицію, відверто ворожу розпорядженням влади, намісник Трієста віднині змушений зі свого боку вживати заходів, які забезпечуватимуть дотримання положень чинного закону.» Як, на вашу думку, чи не гідна це відповідь? — урвав сам себе граф. Потому підвів голову, але відразу й опустив її знов, бо йому вже не терпеливилося спинитись на завершальному реченні, казенно-світську гідність якого графів голос тепер підкреслював з естетичною насолодою: «Надалі, — читав він, — канцелярія намісника застерігає, певна річ, за собою право в кожному окремому випадку доброзичливо розглядати прохання про надання підданства, якщо з ним звертатимуться такі громадські діячі, оскільки вони, з огляду на їхню особливо тривалу й бездоганну службу в комунальних установах, видаються гідними такої виняткової чести, і в таких випадках канцелярія імператорсько-королівського намісника схильна утримуватися від негайного виконання цього припису, цілком зберігаючи свою позицію щодо можливого втручання в майбутньому». Ось яким тоном завжди має розмовляти уряд! — вигукнув граф Ляйнсдорф.

 — Чи не здається вам, ясновельможносте, що з огляду на таку кінцівку цього припису все зрештою лишиться, як було?! — спитав Ульріх трохи перегодом, коли хвіст цієї придворної фрази-змії цілком зник у його вусі.