Розділ «Книга друга»

 — Я ж бо тобі казала: збагнути можна лише те, до чого безпосередньо причетний. Тому до божевільні нам треба йти самим!

Вальтер — щоб стриматися, він саме заходився чистити мандарина, — цієї миті надрізав шкірку надто глибоко, і в очі йому бризнула їдка цівка, змусивши його відсахнутися й пошукати в кишенях носову хустину. Зиґмунд, як завжди, вишукано вбраний, спершу зацікавлено поспостерігав, як реаґують на подразнення зятеві очі, тоді перевів погляд на свої замшеві рукавички, що разом із циліндром лежали таким собі статечним натюрмортом у нього на колінах, і нарешті, не дочекавшись, що сестра відведе очі від його обличчя й замість нього, Зиґмунда, відповість хтось інший, підвів погляд, поважно кивнув головою і незворушно пробурмотів:

 — Я ніколи не мав сумніву, що всім нам місце в божевільні. Після цього Клариса обернулася до Майнґаста і сказала:

 — Про паралельну акцію я ж бо тобі розповідала. Це теж, либонь, надзвичайна нагода, яка зобов’язує покласти край отому «можна так, а можна й інак», чим грішить наше століття!

Метр усміхнувся й махнув рукою.

А Клариса, в захваті від власної значущости, вперто й досить недоладно вигукнула:

 — Жінка, яка дає волю чоловікові, хоч це й ослаблює його дух, — теж убивця на ґрунті статевої ненормальности!

 — Не відходьмо від загального! — закликав її Майнґаст. — До речі, в одному можу тебе заспокоїти: на тих трохи кумедних нарадах, де демократія, хоч вона вже й при смерті, силкується ще спородити велику місію, я вже давно маю своїх спостерігачів і повірників!

У Клариси шкіра на голові аж морозом узялася. Вальтер ще раз марно спробував стримати те, що діялося. З великим пієтетом виступаючи проти Майнґаста, зовсім іншим тоном, ніж розмовляв би з тим-таки Ульріхом, він звернувся до метра зі словами:

 — Ти говориш, мабуть, про те саме, що вже давно кажу і я: малювати треба лише чистими барвами. Треба покласти край усьому змішано-розпливчастому, поступкам порожнечі, боягузливому погляду, який уже не важиться розгледіти, що кожна річ має чіткі обриси й локальний колір. Я кажу про це мовою малярства, а ти — мовою філософії. Та хоч ми й однодумці. — Раптом він знітився й відчув, що не зможе висловити при людях, чому так боїться, щоб Клариса спілкувалася з психічно хворими. — Ні, я не хочу, щоб Клариса це робила! — вигукнув він. — І своєї згоди на таке не дам!

Метр вислухав привітно, а тоді так само привітно, немовби жодне з цих вагомо виголошених слів не торкнулося його вуха, відповів:

 — Клариса, до речі, дуже гарно висловила й ще дещо. Вона сказала, що всі ми, крім «гріховного образу», в якому живемо, маємо ще й «образ безневинности»; збагнути це можна в тому чудовому сенсі, що наша уява, незалежно від жалюгідного так званого емпіричного світу, здатна осягнути світ прекрасного, де ми у світлі хвилини відчуваємо, що наше світосприйняття підвладне динаміці тисячократно іншій! Як ви про це сказали, Кларисо? — підбадьорливо спитав він, обернувшись до неї. — Хіба ви не стверджували, що якби вам пощастило, не відчуваючи відрази, визнати себе відповідальною за того негідного чоловіка, проникнути до нього в камеру й день і ніч невтомно грати там на роялі, то ви немовби вийняли б із нього його гріхи, взяли б їх на себе і з ними піднеслися б?! Звичайно, — мовив він, знов обертаючись до Вальтера, — не треба розуміти це буквально, це — глибинний процес у душі доби, який втілився у притчу про того чоловіка й надихає її волю…

Цієї хвилини він не знав, як йому бути далі — все ж таки додати що-небудь іще про ставлення Клариси до ідеї спасіння чи спокусливіше буде пояснити їй ще раз віч-на-віч її місію проводаря; але цієї миті вона, мов надміру збуджена дитина, підхопилася з місця, рвучко скинула догори стиснену в кулак руку, збентежено всміхнулася й різко поклала край усім подальшим похвалам на свою адресу пронизливим вигуком:

 — Гайда до Моосбруґера!

 — Але ж я не бачу тут нікого, хто роздобув би нам допуск… — озвався Зиґмунд.

 — Я з вами не піду! — рішуче заявив Вальтер.

 — Мені не потрібна ласка від держави зі свободою й рівністю на будь-яку ціну й будь-якого рівня! — заявив Майнґаст.

 — Тоді про дозвіл нам нехай подбає Ульріх! — вигукнула Клариса.

Усі радо пристали на її рішення, завдяки якому вони (й це після безперечно тяжких зусиль відчуло кожне) наразі дістали перепочивок, і навіть Вальтер, попри весь свій спротив, зрештою погодився зателефонувати із сусідньої крамниці товаришеві, на якого вони поклали всі свої надії. Коли він так і зробив, Ульріх остаточно облишив листа, якого хотів написати Аґаті. Він з подивом почув і голос Вальтера, і те, що той сказав. Тут можна міркувати, мабуть, усяко, додав від себе Вальтер, але це, безсумнівно, не просто примха. Може, й справді треба, мовляв, із чого-небудь починати, і не так уже важливо з чого. А те, що в цьому зв’язку виплив саме Моосбруґер, — також, звичайно, лише випадковість; але ж Клариса така, мовляв, на диво безпосередня; її мислення завжди нагадує оті нові картини, намальовані незмішаними, чистими барвами, — суворі й недоладні, та, якщо придивитися до цієї манери ближче, нерідко навдивовижу справжні. Докладно пояснити це в телефонній розмові він, мовляв, не може, але сподівається, що Ульріх не кине його напризволяще.

Те, що Вальтер зателефонував, Ульріхові було якраз на руку, і він погодився приїхати, хоча на дорогу мало піти незрівнянно більше часу, ніж тих чверть години, які йому залишаться на розмову з Кларисою, бо її разом з Вальтером та Зиґмундом уже запросили на вечерю батько з матір’ю. Дорогою Ульріх з подивом подумав, що вже давно не згадував про Моосбруґера й що нагадує йому про нього щоразу Клариса, хоч колись той чоловік майже не йшов йому з голови. Навіть у темряві, крізь яку Ульріх простував оце від кінцевої трамвайної зупинки до будинку друзів, не було місця для такого видіння; порожнеча, куди воно доти проникало, замкнулася. Ульріх звернув на це увагу з приємністю і з тією зачаєною невпевненістю в собі, яка виникає внаслідок перемін, масштаби яких очевидніші, ніж їхні причини. Він задоволено розтинав негусту пітьму щільнішою чорнотою власного тіла, коли назустріч йому непевною ходою вийшов Вальтер, який у цій безлюдній місцині почувався боязко, але дуже хотів сказати кілька слів, перше ніж вони приєднаються до решти товариства в помешканні. Тож він жваво повернувся до того місця у своїй розповіді, на якому вони перервали телефонну розмову. Здавалося, він хотів захистити себе, а заразом і Кларису від якихось хибних тлумачень. Мовляв, хоч між її примхами, як може скластися враження, немає жодного зв’язку, за кожною з них помічаєш симптоми хвороби, що нею заражена наша доба; і в цьому — найдивовижніший хист Клариси; вона, мовляв, — ніби та чарівна лозинка, яка вказує на схований під землею скарб, а в цьому випадку — на потребу замінити пасивну, суто інтелектуальну й чуттєву, поведінку сучасної людини знову «цінностями»; інтелект доби вже ніде не лишив твердого ґрунту, і тепер, отже, тільки воля чи навіть, якщо по-іншому не виходить, насильство може створити нову ієрархію цінностей, в якій людина знайде початок і кінець для свого внутрішнього світу. Вальтер нерішуче, а проте захоплено повторив те, що почув від Майнґаста. Ульріх, здогадавшись про це, обурено спитав: