Розділ «Книга друга»

 — Це лише через те, що ви — вчена! — відказав Ульріх. — Селянинові там було б нудно!

Панна Штраштиль із цим не погодилась. Вона нагадала йому про тисячі людей, які кожного вихідного дня пішки, на велосипедах чи водними шляхами намагаються вибратися на природу.

Ульріх сказав про селян, які втікають із села, тому що їх вабить місто.

Панна Штраштиль засумнівалася в тому, що він говорить від щирого серця.

Ульріх запевнив її, що прагнути до комфорту — це так само природно, як їсти й кохати, принаймні природніше, ніж вибиратися на альпійські луги. Природне відчуття, яке нібито спонукає до цього, — то, мовляв, радше сучасний руссоїзм, поведінка сентиментальна й складна… Ульріх зовсім не був упевнений, що висловлюється добре, і йому було байдуже, що саме він казав, провадив далі він лише тому, що це було все ще не те, чого йому хотілося від себе домогтися.

Панна Штраштить кинула на нього недовірливий погляд. Вона не годна була його зрозуміти; її великий досвід мислити абсолютними категоріями анітрохи їй не допомагав; думок та ідей, якими він, здавалося, розкидався навсібіч просто завиграшки, вона не могла ні розмежувати, ні зібрати докупи; вона підозрювала, що він говорить не думаючи. Тішило її й поглиблювало в ній радість від очікуваної самотности лише одне: те, що такі слова вона слухала з куріпковим пером на капелюшку.

Цієї миті Ульріх випадково поглянув на газету в руках сусіда й прочитав надрукований великими літерами заголовок оголошення: «Час ставить запитання, час дає відповіді». Нижче могли йти поради купувати які-небудь устілки чи послухати яку-небудь лекцію (різниця між тим і тим нині вже невелика), але думки його раптом ускочили в потрібну йому колію. Його супутниця, прагнучи бути об’єктивною, невпевнено зізналася: — На жаль, я погано знаю художню літературу, адже ми не маємо на це часу. Можливо, і знаю я навіть зовсім не те, що треба. Та ось, наприклад… — і вона назвала популярне ім’я, — дає мені неймовірно багато. Я гадаю, якщо письменник уміє змусити нас так гостро відчувати, то в цьому, мабуть, є щось велике!

Але Ульріх уже, як йому здалося, достатньо збагатився властивим розуму доктора Штраштиль поєднанням надзвичайно розвиненого абстрактного мислення і разючої кволости душевних порухів, тому зраділо підхопився, сказав своїй майже колезі облесливий комплімент і поквапно зійшов з трамвая, пославшись на те, нібито вже проїхав дві зайві зупинки. Коли він уже з вулиці ще раз помахав панні Штраштиль рукою, та пригадала, що останнім часом до неї доходили якісь несхвальні відгуки про його діяльність, і відчула, як тепла хвиля, викликана його люб’язними прощальними словами, по-людському її зворушила, хоч це, якщо зважити на її переконання, зовсім не свідчило на його користь; а Ульріх тепер знав (щоправда, ще не до кінця), чому його думки кружляли довкола літератури й що вони там шукали, — від перерваного порівняння з «мортаделлою» до несвідомого підбивання добромисної Штраштиль щиросердо зізнаватися. Зрештою, відколи він двадцятирічним написав свого останнього вірша, до літератури йому вже не було ніякого діла; однак доти він певний час досить регулярно тайкома пописував і від тієї звички відмовився не через те, що подорослішав чи зрозумів, що в нього замало хисту, а з причин, для визначення яких він, з огляду на теперішній досвід, скористався б швидше за все яким-небудь словом, котрим позначають прихід до порожнечі після численних зусиль.

Бо Ульріх був один із тих книголюбів, котрі вже не мають бажання читати, тому що все це писання й читання сприймають, мов якусь сваволю. «Якщо та розумаха Штраштиль хоче, щоб її «змушували відчувати», — міркував він («І тут вона має рацію! Якби я був їй заперечив, вона висунула б мені свій коронний арґумент — музику»!) і міркував, як це часом буває, лише почасти словами, оскільки почасти роздуми вплітались у свідомість безмовними репліками, — отож якщо кмітливиця Штраштиль хотіла, щоб її змусили відчувати, то це зводилося до того, чого хочуть усі, — щоб мистецтво людину розважало, хвилювало, вражало, приголомшувало, давало їй понюхати шляхетних думок, тобто справді змушувало її щось «переживати» й саме було «живим» чи «переживанням». І Ульріхові зовсім не хотілося цього відкидати. Якоюсь зачаєною думкою, що завершувалася сумішшю легенького зворушення і впертої іронії, він думав: «Почуття — штука досить рідкісна. Підтримувати в почуттях певну температуру, щоб вони не замерзали, — це означає, мабуть, зберігати кров у теплі, з якого постає будь-який духовний розвиток. І коли людина на хвилю підноситься над хаосом своїх раціональних намірів, які путами пов’язують її з безліччю чужорідних предметів, до геть безглуздого стану, отож коли вона, скажімо, слухає музику, то її стан нагадує життєвий стан квітки, скропленої дощем і сонячним світлом». Ульріх ладен був визнати, що вічність, більш вічна, ніж у діяльності людського духу, міститься в паузах у його діяльності й у його спокої; але тепер подумки він уживав слова то «почуття», то «переживання», і це спричиняло певну суперечність. Адже були переживання волі! Були ж бо переживання високих діянь! Щоправда, можна було, мабуть, припустити, що кожне з таких переживань, досягнувши своєї найвищої, осяйної гіркоти, стає вже тільки почуттям; але в такому разі тим більше виникала б суперечність у думці, що стан почування у своєму чистому вигляді — це «занурення у спокій», згасання діяльности?! Чи така суперечність усе ж таки не виникла б? Чи не було якогось дивовижного причинного зв’язку, внаслідок якого висока діяльність у суті своїй застигала б? Але тут стало очевидно, що така послідовність ідей приводила до висновку не так випадкового, як небажаного, бо Ульріх, раптово відчувши спротив її сентиментальному повороту, зрікся всіх роздумів, в які був утягнувся. Він не мав ані найменшого наміру розмірковувати про певні обставини й, замислюючись про почуття, самому потрапляти в їхній полон.

Зненацька йому сяйнув здогад: адже те, що викликало в нього зацікавлення, найкраще, до того ж без зайвих слів, можна охарактеризувати як марну актуальність або вічну миттєвість літератури. Хіба вона дає які-небудь результати? Вона — або тяжкий кружний шлях від переживання до переживання, який замикається в самому собі, або сукупність збуджених станів, з якої в жодному разі нічого певного не випливає. «Калюжа, — міркував він тепер, — багато частіше й сильніше викликає в кожного мимовільне враження глибини, ніж океан, і саме з тієї простої причини, що людям частіше трапляються в житті калюжі, ніж океани». Так само, здавалося йому, стоїть справа і з почуттями, і з тієї самої причини почуття пересічні люди сприймають за глибокі. Бо та притаманна всім «чутливим» людям риса, що вони надають перевагу відчуванню перед почуттям, як і бажання змусити відчувати й бути змушеним відчувати, — бажання, спільне для всього, що слугує почуттям, — призводить до зниження рівня й самої суті почуттів порівняно з їхньою миттєвістю як таким собі індивідуальним станом і зрештою до тієї поверховости, затримки в розвитку й цілковитої втрати значущости; і прикладів усьому цьому загалом не бракує. «Звичайно, такий погляд, — провадив подумки Ульріх, — має відштовхувати всіх тих, кому в їхніх почуттях так само затишно, як півневі в його пір’ї, й кого, можливо, ще трохи тішить думка, що вічність з кожною «особистістю» починається спочатку!» Він мав чітке уявлення про жахливу зіпсутість просто-таки вселюдських масштабів, однак висловити це цілком задовільним для себе чином не міг, позаяк причинні зв’язки тут були, мабуть, надто багатогранні.

Заклопотаний такими думками, Ульріх позирав на трамваї, що проїздили повз нього, й виглядав того, котрий підвіз би його якомога ближче до центру міста. Він бачив, як виходили і входили люди, й неуважно прикидав своїм досить досвідченим у техніці оком, як пов’язані кування і лиття, вальцювання і клепання конструкції і її виконання в цеху, історичний розвиток і сучасний рівень — усе, на чому ґрунтувався винахід цих бараків на колесах, в яких пересуваються люди. «А насамкінець на вагонний завод приходить делегація з управління трамвайним транспортом і вирішує, якою має бути дерев’яна обшивка, пофарбування, оббивка сидінь, де ставити бильця, клямки, попільнички й таке інше, — тим часом міркував він. — І саме такі дрібниці мають значення, і має значення червоний або зелений колір кузова, й висота приступки на вході має значення для десятків тисяч людей і виявляється тим єдиним, що вони насправді бачать і що запам’ятовується їм і лишається для них від усього генія. Це формує їхню вдачу, надає їй рис запальности чи інертности, спонукає їх сприймати червоні трамваї як часточку вітчизни, а сині — як чужину й утворює той неповторний запах, що складається з маленьких фактів і йде від вбрання кожного сторіччя». Тож не можна було заперечувати — і це раптом пов’язалося з тим, іншим, що становило головний потік Ульріхових думок, — що й велика частина самого життя вливається в малозначущу дійсність або, якщо висловлюватись мовою технічною, що коефіцієнт духовного впливу дуже низький.

І раптом Ульріх, відчуваючи, як сам уже рвучко вскакує до трамвая, сказав собі: «Я маю переконати Аґату: «Мораль — це підпорядкування кожної миті нинішнього стану нашого життя якомусь тривалому стану!» Ці слова несподівано спали йому на думку як своєрідне визначення. Але цій до блиску відшліфованій формулі передували, супроводжували її й уточнювали ідеї, не до кінця розвинені й класифіковані. У загальних, невиразних рисах тут прозирала перспектива суворого погляду і постановки завдань з метою безневинного розгляду почуттів і їхньої строгої ієрархії; почуття мають або слугувати, або належати до якогось всеосяжного, ще зовсім не вивченого стану, глибокого, як безкраїй океан. Чим це можна було назвати? Ідеєю? Тугою? Ульріхові довелося лишити це запитання без відповіді, бо тієї миті, коли він згадав про сестру, її тінь затьмарила його думки. Як завжди, коли він замислювався про неї, йому здавалося, що він, коли бував з нею, виявляв інший духовний стан, ніж звичайно. І він усвідомлював, що його нестримно тягне повернутися до того стану. Однак ці самі спогади сповнювали його й соромом; він, гадалося йому, дозволяв собі зайве, поводився смішно, наче сп’янілий, не краще, ніж людина, котра в нетверезому чаду падає навколішки перед людьми, яким назавтра не зважиться позирнути в очі. З огляду на в міру стримані духовні стосунки між братом і сестрою це було жахливе перебільшення, і якщо воно й мало під собою хоч якесь підґрунтя, то лише як реакція на почуття, які ще не сформувалися. Він знав, що за кілька днів Аґата має приїхати, й не чинив цьому перепон. Хіба вона взагалі зробила щось не те? Адже можна було припустити, що згодом вона, трохи вгамувавшись, від свого наміру відмовиться й лишить усе так, як було. Проте якесь досить настирливе передчуття впевнено підказувало йому, що Аґата від своїх намірів не відступилася. Можна було б спитати в неї самої. Він знову відчув за собою обов’язок застерегти її листом. Та замість бодай на мить серйозно замислитися над цим, він спробував уявити собі, що могло штовхнути сестру на таку незвичну поведінку. Він побачив у ній неймовірно рішучий жест, яким Аґата дарувала йому свою довіру й віддавала себе до його рук. «У неї дуже мало відчуття реальности, — подумав він, — зате чудова манера робити те, що вона хоче. Робити, можна сказати, нерозважливо, але саме тому й зопалу! Коли вона злиться, то світ постає в її очах рубіново-червоним». Він щиро всміхнувся й поглянув на своїх супутників. Злі думки водилися в кожного з них, годі й сумніватися, і кожне їх у собі притлумлювало, й ніхто на них аж так не гнівався. Але ніхто й не мав таких думок поза собою, в якійсь людині, котра надає їм чарівливої неприступности сновидінь.

Відколи Ульріх не дописав листа, тепер він уперше з усією очевидністю усвідомив, що вибирати йому вже нема чого, що він уже в тому стані, ввійти в який ще вагається. За законами цього стану (зарозуміло дозволяючи собі двозначність, Ульріх називав його святим) в Аґатиній помилці не можна було покаятись, її могли виправити лише події, які настануть після неї, що, втім, і відповідало, здається, первісному сенсу каяття — стану не занепадницькому, а полум’яно-очисному. Відшкодувати нелюбому Аґатиному чоловікові втрати чи навіть узагалі його винагородити означало б не що інше, як пробачити йому заподіяну ним шкоду, тобто означало б просто ту подвійну і гнітючу відмову, яка й становить суть звичайної добропристойної поведінки, що внутрішньо зводить себе до нуля. А з другого боку, «звести до нуля», усунути, мов навислий тягар, те, на що заслуговував Гаґауер, можна було, лише маючи до нього глибокі почуття, а про це без жаху годі було й подумати. Отож за логікою, до якої намагався пристосуватись Ульріх, виправити_можна було щось інше, тільки не завдану шкоду, і він жодної миті не сумнівався в тому, що цим іншим має бути все його життя і життя сестри. «Якщо висловлюватися зухвало, — міркував він, — то це означає: Савл не заходився виправляти кожного окремого наслідку своїх гріхів, а став Павлом!» Почуття й переконання проти цієї своєрідної логіки, однак, зазвичай повставали, принаймні було б порядніше й не пішло б на шкоду пізнішому піднесенню, якби спершу як слід розрахувалися із зятем, а вже потім подумали про нове життя. Адже загалом з тією моральністю, яка його так приваблювала, годі було залагоджувати фінансові справи й конфлікти, що з них випливали. Тому на межі того іншого життя й життя буденного мали виникнути суперечливі й нерозв’язні ситуації, що їх найкраще було б, либонь, не доводити до крайнощів, а заздалегідь усувати у звичайний, спокійний спосіб, за законами порядности. Але тепер Ульріх знову відчув, що, коли зважуєшся діяти у сфері безумовної доброти, то рахуватися з умовностями доброти не можна. Завдання, яке перед ним стояло, — зробити крок у нове — не терпіло, схоже, жодних попусків.

Останній редут, його останню оборону, утримувала глибока відраза до того, що поняття «я», «почуття», «доброта», «інша доброта», «зло», що ними він широко послуговувався, були такою мірою особистісні й воднораз такою мірою піднесено-абстрактні й прозоросто-загальні, як це було б притаманно, власне, лише моральним засадам людям багато молодшим. З ним діялося те, що запевне діятиметься з багатьма тими, хто простежує його історію; він роздратовано вихоплював окремі слова й ставив перед собою, наприклад, такі запитання: «Виробництво й наслідки почуттів?» Який механічний, раціоналістичний, чужий людській психології підхід! «Мораль як проблема хронічного стану, що йому підпорядковані всі окремі стани». І більш нічого? Як же це не по-людському!» Досить було поглянути на це очима людини розважливої, і все здавалося перекинутим з ніг на голову. «Просто суть моралі ґрунтується ні на чому іншому, як на тому, що важливі почуття ніколи не міняються, — міркував Ульріх, — і індивідові лишається тільки у злагоді з ними діяти!» Але саме цієї миті створені рейсшиною і циркулем лінії простору на колесах, що його оточував, спинилися там, де Ульріхів погляд, вибираючись з утроби сучасного транспортного засобу й мимоволі ще зачіпаючись за його нутрощі, впав на кам’яну колону, яка стояла край хідника від часів бароко, і тому між створеними розумом технічними зручностями, інстинктивно ввібраними ним у себе, й зовнішньою навалою пристрасти цієї ґримаси минулих часів, що неабияк нагадувала скам’янілу різачку, зненацька виникла суперечність. Унаслідок такої оптичної сутички дістали надзвичайно рішуче підтвердження думки, яких Ульріх щойно хотів уникнути. Чи ж могла вся безглуздість життя виявитися виразніше, ніж це сталося завдяки цьому випадковому погляду? Ульріхів розум, не стаючи на бік ні нинішнього дня, ні минулого (залежно від смаку), як це зазвичай буває в разі таких порівнянь, ту ж мить відчув, що й нові, й давні часи лишили його на самоті із собою, і побачив у цьому тільки величну демонстрацію проблеми, в основі своїй, либонь, моральної. Він не мав підстав сумніватися, що марність того, у чому вбачають стиль, культуру, віяння часу або світосприйняття і чим захоплюються, — то ознака морального занепаду. Адже в широких часових масштабах цей занепад — те саме, що вийшло б у вужчих масштабах власного життя, якби людина свій хист розвивала надто однобоко, марнуючи себе на всілякі розтлінні крайнощі, не знаючи міри в бажаннях, не прагнучи власної довершености й у безладних своїх пристрастях хапаючись то за одне, то за інше. Тому й те, що називають зміною чи навіть поступом часів, йому видавалося лише означенням того, що жоден експеримент не сягає туди, де всі вони мали б поєднатися, не виходить на шлях до глибокого переконання, а отже, й до можливости безперервного розвитку, постійної насолоди й тієї значущости великої краси, від якої нині на життя хіба що іноді падає тінь.

Певна річ, думати, нібито нічого так-таки й не було, Ульріхові здавалося жахливою зухвалістю. І все ж то було ніщо. Неомірне як факт буття, плутанина як сенс. Принаймні, якщо міряти за результатами, не більше того, з чого постала душа сьогодення, а отже, щось досить мале. Міркуючи про це, Ульріх, однак, захопився цим «малим» з такою насолодою, немовби це була остання трапеза зі столу життя, яку йому подарували власні наміри. Він зійшов із трамвая і завернув у вулицю, яка швидко привела його знов до центру міста. У нього склалося враження, неначе він вийшов з підвалу. Вулиці аж вищали від утіхи і, хоч літо ще й не настало, були сповнені тепла. У роті розтанув солодкувато-ядучий присмак розмови із самим собою; все було на сонці й мало привітний вигляд. Ульріх спинявся майже перед кожною вітриною. Ці пляшечки стількох кольорів, замкнені в капсули пахощі, а також незліченні різновиди ножичок для нігтів — скільки ж того генія крилося навіть у простій перукарні! Крамниця рукавичок: які несподівані ходи й винаходи, перше ніж козяча шкіра обляже жіночу руку й шкура тварини стане шляхетнішою, ніж людська. Його дивували простенькі предмети, численні вишукані особисті речі, ці ознаки безтурботного життя, так ніби він бачив їх уперше. «Які ж це чарівні слова — особисті речі! — відчув він. — І яке ж то щастя — оця глибока злагода спільного життя!» Тут уже ніщо не нагадувало ні про земну кору життя, ні про нестелені шляхи пристрасти, ані — він це просто-таки відчував — про нецивілізованість душі! Увага зосереджено й легко пурхала над цими розсипами фруктів, дорогоцінних каменів, тканин, форм і спокус із улесливо-напосідливими очима всіх барв. Тоді любили й захищали від сонця білизну шкіри, тож над юрбою вже погойдувалися поодинокі строкаті парасольки, відкидаючи шовкові тіні на бліді жіночі обличчя. Ульріхові очі причаровувало навіть тьмаво-золотисте пиво, яке стояло, завважив він, проходячи повз дзеркальні шиби в ресторані, на скатерках таких білих, що тіні на них лежали синіми плямами. Потім повз нього проїхав архієпископ: важка й м’яка чотиримісна коляса, в теміні якої виднілося щось червоне й фіолетове. Це мав бути таки екіпаж архієпископа, бо весь запряг, що його Ульріх проводжав поглядом, мав досить церковний вигляд, і двоє поліцаїв виструнчилися й віддали честь послідовникові Хреста, не думаючи про своїх попередників, котрі стромили архієпископовому попередникові списа під ребра.

У ці враження — Ульріх щойно назвав їх «марною злободенністю життя» — він поринув з таким захватом, що помалу, в міру того як він насичувався світом, усе це знов повернуло його до колишнього стану, сповненого ворожости. Тепер Ульріх напевно знав, де в його роздумах слабке місце. «Що це має означати: з огляду на таке самовеличання очікувати ще й якогось результату, який був би над ним, за ним чи під ним?! — спитав він себе. — Може, це якась філософія? Якесь усеосяжне переконання, якийсь закон? Чи Боже провидіння? Чи натомість — припущення, що досі моралі бракувало «індуктивного мислення», що бути добрим — багато важче, ніж гадали, і що для цього виникне потреба, як і взагалі в дослідженні, у безкінечній спільній праці? Я припускаю, що моралі немає, позаяк її не можна вивести з чогось незмінного, а є лише правила для непотрібного збереження якихось минущих обставин і станів; і я припускаю також, що без глибокої моралі немає глибокого щастя. Але те, що я про таке замислююсь, свідчить про стан якийсь неприродний і непевний, і це взагалі не те, чого я хочу!» Насправді він міг би поставити собі запитання куди простіше: «Що я на себе взяв?» І він його й поставив. Але це запитання стосувалося скоріше його чуттєвости, ніж думок, воно навіть урвало їх і помалу позбавило його завжди живої радости стратегічного планування й то ще доти, як визріло. Спочатку це запитання нагадувало глухий звук над самісіньким вухом, потім той звук залунав уже в ньому самому, тільки на октаву нижче, ніж решта звуків, і нарешті Ульріх злився зі своїм запитанням водно й уже здавався самому собі навдивовижу глухим звуком у лунко-твердому світі, звуком із широким інтервалом навколо нього. Що ж він насправді на себе взяв і що обіцяв?

Ульріх напружив пам’ять. Він усвідомлював, що не лише жартома, хоч і тільки задля аналогій, вжив вислів «Тисячолітнє царство». Якщо сприймати цю обіцянку серйозно, то вона зводилася до бажання жити у взаємному коханні в такому піднесеному земному стані, коли відчуваєш і робиш лише те, що здатне цей стан підносити й зберігати. У тому, що ознаки такого стану людини є, він, наскільки пригадував, сумніву ніколи не мав. Почалося це «історією з пані майорихою», не багатий був і подальший досвід, але щоразу такий самий. Якщо все це узагальнити, то виходило приблизно те, що Ульріх вірив у «гріхопадіння» й «первородний гріх». Тобто він просто-таки ладен був повірити, що в людській поведінці колись сталася докорінна переміна, як це буває із закоханим, коли до нього повертається здоровий глузд: тоді закоханий, либонь, хоч і бачить усю правду, але щось більше розірвано, а сама правда, куди не кинь оком, — просто частина чогось такого, що розпалося, а потім його стулили докупи. Може, то було навіть і справді «яблуко пізнання», яке привело до тієї духовної переміни й виштовхнуло людський рід із первісного стану, повернутися до якого він міг би, лише набувши в житті величезного досвіду, а в гріхах — мудрости. Але в Ульріха такі історії викликали довіру не в своєму традиційному вигляді, а в тому, в якому він відкрив їх для себе: він вірив у них, як математик, котрий має перед собою всю систему своїх почуттів і з огляду на те, що виправдати жодне з них не можна, доходить висновку про необхідність такої собі фантастичної гіпотези, суть якої можна визначити інтуїтивно. І це було неабищо! Про таке він замислювався вже не раз, але ще ніколи не доводилося йому так швидко, за кілька днів вирішувати, чи надавати цьому життєво важливого значення. Він трохи спітнів під капелюхом і комірцем, і його нервували люди, що снували довкола. По суті, він міркував про те, що більшість живих зв’язків рвуться; щодо цього він не помилявся. Адже нині живеш, розділений на частини, й цими частинами перехрещуєшся з рештою людей; те, про що мрієш, пов’язане з самою мрійливістю і з тим, про що мріє решта людей; те, що робиш, пов’язане з самим собою, а ще більше — з тим, що робить решта людей; а те, в чому ти переконаний, пов’язане з переконаннями, яких сам маєш лише дрібку. Отож вимога, щоб ти діяв цілком відповідно до власної реальности, зовсім нереальна. А він усе своє життя якраз і був проникнутий упевненістю, що свої переконання потрібно ділити, що треба мати мужність жити серед моральних суперечностей, бо це — плата за великі звершення. Чи був Ульріх переконаний принаймні в тому, що думав оце про можливість і сенс жити по-іншому? В жодному разі ні! І все ж він не міг стати на заваді своїм почуттям ринути до цього так, немовби перед ними були очевидні ознаки того, на що вони, почуття, довгі роки очікували.

Щоправда, тепер йому, звісно, довелося спитати себе, за яким таким правом він, мовби якийсь самозакоханий, узагалі дійшов до того, щоб надалі не робити нічого байдужого для душі. Це суперечить засадам активного життя, що їх дотримується нині кожна людина, і навіть коли таке прагнення могло розвинутися за набожних часів, то під дедалі могутнішим сонцем воно розвіялося, як досвітні сутінки. Ульріх відчув аромат усамітнення й насолоди від власної особи, який викликав у нього чимдалі глибшу відразу. Тому він і спробував якомога швидше стримати свої розперезані думки і з докором сказав собі, хоч і не зовсім щиро, що та обіцянка Тисячолітнього царства, яку він бозна-чому дав сестрі, не означає, якщо подумати тверезо, нічого, крім такого собі доброчинного кроку; очевидно, спілкування з Аґатою мало зажадати від нього такої ніжности й самовідданости, яких досі йому дуже й дуже бракувало. Він пригадував — так пригадують, буває, надзвичайно прозору хмарину, що пропливає в небі, — окремі хвилини їхнього спільного перебування в батьківському домі, які вже були тим царством. «Можливо, суть Тисячолітнього царства й полягає саме в наростанні цієї сили, яка спершу виявляється, лише коли разом опиняються двоє, а тоді розростається до бурхливого єднання всіх?» — подумав він трохи збентежено. Він знову пригадав свою «історію з пані майорихою» і спробував знайти пояснення в ній. Поминувши любовні фантазії, незрілість яких і стала причиною тієї помилки, Ульріх зосередив усю свою увагу на сторожких почуттях добра й святобливости, на які був здатний тоді в своїй самотності, і йому видалося, що мати чиюсь довіру й прихильність, жити задля когось іншого — це, мабуть, до сліз зворушливе щастя, таке саме прекрасне, як розпашіле занурення дня у вечірній супокій, і воднораз трохи розпачливо-безрадісне й душевно принишкле. Бо іноді власний намір уже здавався йому навіть смішним — як ото домовленість двох старих парубків з’їхатися й жити разом, і з таких проблисків уяви він відчував, як мало придатна ідея добродійної братської любови для того, щоб наповнити його життя. Досить-таки байдуже він зізнався собі, що на їхні з Аґатою взаємини від самого початку лягла важка тінь чогось такого, що було чуже суспільству. Не лише справи з Гаґауером і заповітом, а й усе емоційне забарвлення свідчило про якусь затятість, і в цьому братанні було, безперечно, не більше любови одного до одного, ніж осоруги до решти світу. «Ні! — подумав Ульріх. — Хотіти жити задля когось іншого — це не що інше, як банкрутство егоїзму, що тут-таки, по сусідству відкриває нову крамницю, тільки тепер уже з компаньйоном!»

Насправді його внутрішня напруженість, попри це блискуче відточене зауваження, минуло свій апогей уже тієї миті, коли він спокусився перенести невиразне своє внутрішнє світло до невеличкого земного світильника; і коли з’ясувалося, що то була помилка, намір пошукати якого-небудь рішення вже вивітрився йому з голови, і він з готовністю забув про нього. Неподалік саме зіткнулися двоє чоловіків і заходились обзивати один одного останніми словами, ладні вже дати волю рукам, і Ульріх почав спостерігати за цими двома з новою цікавістю, а тільки-но від них відвернувся, погляд його наштовхнувся на погляд жінки, що нагадував повну квітку, яка погойдується на стеблині. У тому приємному настрої, що його навіюють почасти почуття, почасти спрямована назовні увага, він усвідомив, що ідеальну вимогу любити ближнього свого реальні люди виконують двома етапами: перший полягає в тому, що таких як сам людей не можеш терпіти, а другий залагоджує справу тим, що з одною їхньою половиною вступаєш у сексуальні стосунки. Не довго думаючи, Ульріх через кілька кроків вернувся й рушив за жінкою; сталося це ще суто машинально, як реакція на доторк її погляду. Він бачив попереду її постать під сукнею, неначе велику білу рибину під самісінькою водяною поверхнею. Йому хотілося рішуче, по-чоловічому запустити в неї гарпуном і подивитись, як вона тріпатиметься на ньому, і в цьому було не менше відрази, аніж бажання. За якимись ледве помітними ознаками він здогадувався: ця жінка знає, що він слідкує за нею, і не має нічого проти цього. Він намагався збагнути, яке місце в суспільній ієрархії вона посідає, і спинився на верхівці середнього класу, де достеменно визначити становище важко. «З родини комерсантів? Чиновників?» — питав він себе. Але самовільно спливали найрізноманітніші образи, зокрема й аптеки: він відчув нуднувато-солодкуватий запах, що його приносить додому її чоловік; густу атмосферу дому, де вже й сліду не лишилося від того трепету, з яким щойно спалахнув, осяявши її, злодійський ліхтар квартирного злодія. Безперечно, це було огидно й усе ж таки ганебно-спокусливо.

І поки Ульріх і далі простував услід за жінкою, насправді боячись, що вона затримається перед однією з вітрин і змусить його або по-дурному потюпати далі, або забалакати до неї, щось у ньому все ще ніяк не могло вгамуватися й забутись. «Чого, власне, Аґата може хотіти від мене?» — вперше спитав він себе. Ульріх цього не знав. Він, либонь, припускав, що це мало бути приблизно те саме, чого він хотів би від неї, але підстави так гадати в нього були суто емоційні. Хіба ж не мав він дивуватися тому, що все вийшло так швидко й несподівано? Крім кількох дитячих спогадів, він про неї нічого не знав, а ті дрібниці, про які довідався, — наприклад, про вже кількарічні взаємини з Гаґауером, — припали йому скоріше не до смаку. Пригадав він тепер і ті дивні вагання, майже внутрішній опір, з якими по приїзді підходив до батьківського дому. І раптом у голову йому закралася думка: «Мої почуття до Аґати — всього-на-всього вигадка!» У чоловіка, який постійно прагне чогось іншого, ніж його оточення, міркував він знов уже серйозно, в такого чоловіка, який завжди відчуває лише неприязнь і ніколи не доходить до приязні, звичайна доброзичливість і людське тепло, мабуть, легко розкладаються й розпадаються на холодну твердість, над якою зависає туман знеособленого кохання. «Ангельського кохання», — назвав він його колись давно. Можна також сказати: «Кохання без партнера», — подумав він. — Або з таким самим успіхом: «Кохання без статевої основи». Тепер узагалі кохають лише коханням статевим. Ті, котрі одне одному рівня, не терплять одне одного, а на статевому перехресті кохають одне одного з чимдалі більшим спротивом проти переоцінки цієї неминучости. А ось ангельське кохання позбавлене й одного, й другого. Це — кохання, вільне від протиборств соціальних і сексуальних антипатій. Воно повсюди відчувається поряд із жорстокістю нинішнього життя, і його воістину можна назвати сестринською любов’ю доби, в якій нема місця для любови братерської.