Розділ «Книга друга»

до загадки сестринських почуттів

Стан, у якому Ульріх вийшов з палацу графа Ляйнсдорфа на вулицю, нагадував тверезе відчуття голоду. Ульріх спинився біля дошки з об’явами, щоб потамувати свій голод на міщанську буденність усілякими повідомленнями та оголошеннями. Кількаметровий щит був увесь обписаний словами. «По суті, складається таке враження, — спало йому на думку, — що саме ці слова, які трапляються на всіх перехрестях і в усіх кінцях міста, мають пізнавальну цінність». Ті слова здавалися йому ріднею отих банальних штампів, що ними у важливих життєвих ситуаціях послуговуються персонажі популярних романів. І він читав: «Чи носили ви коли-небудь щось таке саме приємне й практичне, як шовкові панчохи фірми «Топінам»?», «Його світлість розважається», «Нова редакція Варфоломіївської ночі», «Затишний відпочинок у «Чорному конику», «Запальна еротика й танці у «Червоному конику». Неподалік йому впав у вічі політичний плакат: «Злочинні підступи». Проте стосувався він не паралельної акції, а хлібних цін. Ульріх відвернувся й за кілька кроків побачив вітрину книгарні. На картонній табличці, що стояла поряд із п’ятнадцятьма однаковими, поставленими один побіля одного томами він прочитав: «Новий твір великого письменника». Напроти цієї таблички у другому кутку вітрини стояв додаток до того п’ятнадцятитомника з надрукованою на машинці вказівкою на ще один твір: «І чоловік, і жінка з однаковим захватом зачитуються «Вавилоном кохання», що його написав.»

«Великий» письменник?» — подумав Ульріх. Він пригадав, що читав лише одну книжку цього автора і ще тоді поклав собі ще однієї вже ніколи не читати. Однак відтоді той чоловік став знаменитістю. І Ульріхові, коли він стояв отак перед вітриною німецького розуму, на думку спав давній солдатський жарт: «Мортаделла!» Так за часів його військової служби прозивали одного непопулярного дивізійного ґенерала (за популярним ґатунком італійської свинячої ковбаси), а тим, хто питав, що це має означати, відповідали: «Трохи свиня, трохи — віслюк!» Ульріх залюбки розвивав би це порівняння й далі, якби його роздумів не урвала якась жінка, що звернулася до нього зі словами:

 — Чи й ви очікуєте тут трамвая?

Так Ульріх здогадався, що стоїть уже не перед книгарнею. Він і не завважив, як тим часом спинився перед табличкою на трамвайній зупинці. Жінка, що звернула на це його увагу, була із заплічником і в окулярах; вона виявилась його знайомою — астроном, асистентка з інституту, одна з небагатьох жінок, котрі в цій чоловічій галузі робили щось значне. Він поглянув на її ніс і мішки під очима, які від щоденного розумового напруження почали нагадувати ґутаперчеві підпахівники; потім унизу побачив підтикану грубововняну спідницю, а вгорі — куріпкове перо на зеленому капелюшку, який вінчав її вчений образ; нарешті всміхнувся і спитав:

 — Чи не в гори зібралися?

Так, доктор Штраштиль їхала на три дні в гори — «перепочити».

 — А що ви скажете про роботу Конятовського? — спитала вона в Ульріха.

Ульріх нічого не відповів.

 — Кнеплер лютуватиме, — кинула вона. — Але критика, яку Конятовський наводить на Кнеплерів висновок з теореми Данієллі, цікава. Ви теж так гадаєте? На вашу думку, цей висновок можливий?

Ульріх стенув плечима. Він був один із тих математиків, яких називали логістиками і які взагалі нічого не визнавали за правильне й створювали нове фундаментальне вчення. Але й логіку логістиків він теж не вважав за цілком правильну. Якби він працював далі, то ще раз повернувся б до Арістотеля; щодо цього Ульріх мав власну думку.

 — Однак я вважаю, що кнеплерівський висновок не лише невдалий, а й просто хибний, — зізналася доктор Штраштиль.

Так само легко вона могла б заявити, що вважає цей висновок невдалим, але, попри все, в головних його положеннях не хибним; доктор Штраштиль знала, що мала на увазі, але звичайною мовою, де слова не мають точного значення, ніхто не може висловитись однозначно. Коли вона послуговувалася цією відпускною мовою, під її туристським капелюшком давало про себе знати щось від тієї боязкої бундючности, яку викликає, мабуть, чуттєвий світ мирян у ченця, коли той з необережности надумає мати з ним яку-небудь справу.

Ульріх сів у трамвай разом із панною Штраштиль. Він і сам не знав чому. Може, тому, що надав такої ваги критиці Конятовського на адресу Кнеплера. А може, хотів побалакати із супутницею про художню літературу, в якій та нічого не тямила.

 — А що ви робитимете в горах? — поцікавився він. Вона їхала на Гохшваб.

 — Там ще надто багато снігу. На лижах вибиратися туди вже пізно, а без лиж — іще рано, — намагався відрадити її Ульріх від гір, які добре знав.

 — Тоді лишуся внизу, — сказала панна Штраштиль. — У хатинах на Ферзенальмі, біля підніжжя; я там якось уже цілих три дні була. Мені ж бо нічого не треба, лише трішки природи!

Міна, якою ця прекрасна астрономка відреаґувала на слово «природа», спонукала Ульріха поцікавитися, чому це її, власне, потягло на природу.

Доктор Штраштиль щиро обурилась. Адже вона може, мовляв, цілих три дні пролежати на гірському лугу, не поворухнувшись.

 — Мов кам’яна брила! — додала вона.