Розділ «Книга друга»

Так він сказав собі й роздратовано здригнувся.

Та хоч Ульріх зрештою й дійшов такого висновку, водночас і час від часу він мріяв про жінку, геть недосяжну. Її образ мрів перед ним, як дні пізньої осени в горах, коли у повітрі витає якась смертельна знекровленість, а барви палають гарячою пристрастю. Перед очима в нього стояли блакитні далечі, безкраї у своєму загадковому багатстві відтінків. Він зовсім забув про жінку, яка справді простувала перед ним, був далекий від будь-яких жадань і, можливо, близький до кохання.

Його думки розвіяв лише погляд іншої жінки, який затримався на ньому, — погляд, схожий на погляд тої першої, тільки не такий зухвалий і ситий, а по-світському делікатний, мов пастельний мазок, і все ж із тих, що вкарбовуються в пам’ять за якусь дрібку секунди. Ульріх підвів очі й у стані цілковитого внутрішнього виснаження побачив дуже вродливу жінку, в якій упізнав Бонадею.

Цей чудовий день звабив її вийти на вулицю. Ульріх поглянув на годинника: він прогулявся лише чверть години, а відколи вийшов з ляйнсдорфського палацу, не минуло й сорока п’ятьох хвилин. Бонадея сказала:

 — Сьогодні я маю справи.

А Ульріх подумав: «Який же довгий навіть цілий день, цілий рік, а очікування цілого життя — й поготів!» Виміру цьому не було.

23. Бонадея, або Повернення

Отак і вийшло, що невдовзі після цього до Ульріха завітала його покинута подруга Бонадея. Зустрічі на вулиці не вистачило ні йому для докорів, які він хотів зробити їй з приводу зловживання його ім’ям, коли вона надумала познайомитися з Діотимою, ні Бонадеї на те, щоб дорікнути Ульріхові за його довгу мовчанку й не лише захиститися від звинувачень у нетактовності й назвати Діотиму «ницою зміюкою», але й придумати на підтвердження цього який-небудь доказ. Тим-то вона і її відставний приятель поспіхом домовилися зустрітися ще раз.

Жінка, яка прийшла до нього, була вже не та Бонадея, що, розглядаючи себе примруженими очима в дзеркалі й маючи намір стати такою самою чистою й шляхетною, як Діотима, крутила в руках свої коси доти, доки вони надавали її голові до певної міри вигляду гречанки; це була вже й не та, що бурхливими ночами безсоромно і з жіночою винахідливістю проклинала себе за такий спосіб викорінення деяких звичок; ні, це була та сама колишня, мила Бонадея, з кучериками, що або спадали на її не дуже мудре чоло, або, залежно від моди, із зачесаними назад, і в чиїх очах завжди щось нагадувало повітря, що тремтить над полум’ям. Поки Ульріх нарікав на те, що вона відкрила його кузині свої взаємини з ним, Бонадея статечно скидала перед дзеркалом капелюшка, а коли він побажав з’ясувати, що вона сказала конкретно, то з подробицями й задоволено змалювала, як наплела Діотимі, нібито одержала від нього листа, де він просив її подбати про те, щоб не забули про Моосбруґера, й вона не придумала, мовляв, нічого ліпшого, ніж звернутися з цим до жінки, про високі помисли якої їй не раз розповідав автор листа. Потому Бонадея вмостилася на бильце крісла, де сидів Ульріх, поцілувала його в чоло і скромно запевнила, що насправді все ж бо так і є, за винятком листа.

Глибоким теплом дихали її груди.

 — Тоді чому ж ти назвала мою кузину змією? Сама ти була змією! — сказав Ульріх.

Бонадея задумливо перевела погляд з нього на стіну.

 — Ох, навіть не знаю, — відповіла вона. — Твоя кузина така мила зі мною! Так мені співчуває!

 — Як це розуміти? — спитав Ульріх. — Чи не поділяєш ти тепер її турботи про добро, істину й красу?

Бонадея відповіла:

 — Вона пояснила мені, що жодна жінка не може жити коханням на повну свою силу, і вона — так само, як я. І тому кожна жінка має виконувати свій обов’язок там, де їй судила доля. Твоя ж бо кузина — надзвичайно порядна, — провадила Бонадея ще задумливіше. — Вона вмовляє мене бути поблажливою до мого чоловіка й каже, що жінка високих помислів знаходить глибоке щастя в тому, щоб давати лад своєму подружньому життю; для неї це — куди вище, ніж будь-яка подружня зрада. Та я, власне, й сама завше так думала!

І це було справді так; адже Бонадея ніколи не думала інакше, інакше вона завжди тільки робила й могла погодитися з Бонадеєю з чистим сумлінням. Коли Ульріх так їй і сказав, то заробив іще один поцілунок — цього разу вже трохи нижче від чола.

 — А ти якраз і порушуєш мою полігамну рівновагу! — легенько зітхнула вона на виправдання суперечности, що виникала між її поглядами й поведінкою.

Після численних навідних запитань з’ясувалося, що вона хотіла сказати «полігландулярну рівновагу» — фізіологічний термін, зрозумілий на той час лише людям обізнаним, його можна було перекласти як «рівновага соків», маючи на увазі, що стимулююча й стримуюча дія певних залоз на кров сприяє формуванню вдачі людини й зокрема її темпераменту, надто того його різновиду, який Бонадею в певному її стані доводив просто-таки до страждань.

Ульріх зацікавлено наморщив чоло.