Розділ «Книга друга»

І хоч це ще нічого такого й не означало, у нього раптом склалося враження — ніби через отой таріль з городиною — що всі вони на років десять молодші. То був час, коли Майнґаст, ще колишній, до перевтілення, поїхав, і Клариса зробила вибір на користь Вальтера. Згодом вона зізналася йому, що Майнґаст тоді, хоч від неї вже й відмовився, іноді її все ж таки ще цілував і торкався. Цей спогад нагадував розгойдування на гойдалці. Усе вище й вище злітав Вальтер, і все в нього тоді виходило, хоч траплялися й глибокі падіння. І тоді Клариса теж, коли поблизу був Майнґаст, не могла розмовляти з Вальтером; йому часто доводилося дізнаватися від людей, про що вона думала й що робила. Поруч із ним вона застигала. «Коли ти торкаєшся мене, я вся застигаю! — казала вона йому. — Тіло моє враз поважніє, це зовсім не так, як із Майнґастом!» А коли він поцілував її вперше, вона сказала йому: «Я обіцяла мамі ніколи цього не робити!» Хоча згодом зізналася, що в ту пору Майнґаст за столом потай завжди торкався ногами її ніг. Ось як впливав на неї Вальтер! Багатство її внутрішнього розвитку, викликане в ній до життя ним, не давало їй триматися невимушено, — так це пояснював собі він.

І на гадку йому спали листи, якими він тоді обмінювався з Кларисою. Він і тепер вважав, що не легко знайти що-небудь таке саме пристрасне й самобутнє, як вони вдвох, навіть якщо перешукати всю літературу. У ту бурхливу пору він карав Кларису тим, що втікав із дому, коли вона дозволяла Майнґастові бути з нею, а потім писав їй листа; і вона писала йому листа, в якому запевняла його в своїй вірності й щиро зізнавалася, що Майнґаст знов поцілував її крізь панчоху в коліно. Вальтер хотів тоді видати ті листи окремою книжкою, та ще й тепер іноді подумував про те, що коли-небудь свій намір усе ж таки здійснить. Але досі з цього, на жаль, нічого не вийшло, крім одного непорозуміння з Кларисиною вихователькою, яке сталося на самому початку й спричинило до серйозних наслідків. Річ у тім, що якось Вальтер тій жінці сказав: «Ось побачите, скоро я все виправлю!» Він мав на увазі своє, мріючи про великий успіх, яким в очах сім’ї його виправдає публікація «листів», зробивши його знаменитим; адже, по суті кажучи, між ним і Кларисою багато чого було тоді не так, як мало б бути. Але Кларисина вихователька — сімейна спадщина, яка дістала свій виділ під тим почесним приводом, що виконуватиме роль такої собі тимчасової матері, — зрозуміла це не так, по-своєму, і внаслідок цього в сім’ї невдовзі поширилася чутка, нібито Вальтер має намір зробити щось таке, що дасть йому право просити Кларисиної руки; і коли це припущення одного разу пролунало вголос, виникли досить своєрідні радощі й неминучі обов’язки. Життєві реальності прокинулися, сказати б, зненацька. Вальтерів батько заявив, що більше не дбатиме про сина, якщо той не зароблятиме бодай трохи сам; а майбутній тесть Вальтера запросив його до себе в майстерню й завів мову про труднощі й розчарування, які можуть чекати людину в чистому, можна навіть сказати, святому мистецтві, байдуже в якому саме — у малярстві, музиці чи поезії; зрештою й самих Вальтера з Кларисою почала лоскотати думка, що раптом постала реальністю, про самостійне домашнє вогнище, дітей та офіційну спільну спальню. І ця думка була, мов ото подряпина на тілі, яка ніяк не хоче заживати, бо її раз у раз мимоволі розчухуєш. Сталося так, що за кілька тижнів після своєї необачної заяви Вальтер і справді заручився з Кларисою, і це обох неабияк ощасливило, хоч і дуже схвилювало, бо тепер почалися пошуки постійного місця в житті, з якими на людину звалюються всі труднощі Європи з тієї причини, що роботу, яку шукав Вальтер, хапаючись то за одне, то за інше, визначала не лише платня, а й шість її зворотних впливів — на Кларису, на нього, на еротику, на поезію, на музику й на живопис. Із коловерті проблем, які почалися від тієї хвилини, коли він так необачно розбалакався при тій старій мадемуазелі, вони вибралися, по суті, аж недавно, коли він знайшов місце у відомстві з питань охорони пам’ятників і поселився з Кларисою в цьому скромному будинку, де тепер усе мала вирішити доля.

І в глибині душі Вальтер тримався думки, що було б досить непогано, якби доля нарешті вгамувалася; щоправда, завершилося б тоді не зовсім так, як мріялось на початку, але ж яблука, коли достигають, падають із дерева теж не вгору, а на землю.

Так розмірковував Вальтер, а тим часом по другий бік столу над краєм строкатого тареля зі здоровою рослинною їжею бовваніла невеличка дружинина голівка, і Клариса спробувала якомога діловитіше — власне, не менш по-діловому, ніж це робив сам Майнґаст, — доповнити його пояснення.

 — Я маю щось зробити, аби розвіяти те враження; воно, каже Майнґаст, виявилося для мене надто глибоким, — промовила вона й додала вже власну думку: — А крім того, це, певна річ, — не просто випадковість, що той чоловік сховався в кущі саме під моїм вікном!

 — Дурниці! — відмахнувся Вальтер від її слів, як сонна людина від мухи. — Вікно ж бо й моє!

 — Ну, тоді під нашим вікном! — виправилася Клариса, тоненько розтягнувши вуста в усмішці, і з цього її ущипливого зауваження важко було збагнути, що воно виражає — іронію чи гіркоту. — Ми привернули його увагу. А хочеш, я скажу тобі, як можна назвати те, що він там… робив? Той чоловік крав статеву насолоду!

Від цих слів Вальтерові стрельнуло в голову. Голова в нього була напхом напхана минулим, а коли в нього вклинилося сучасне, переконливої різниці між тим і тим не лишилося. Стояли в його голові ще кущі, які змикались у світлу листяну масу, і крізь усю її товщу тяглися велосипедні доріжки. Сміливість тривалих поїздок і прогулянок була ще така жива, ніби навідала його сьогодні-таки вранці. Знов маяли дівочі сукні, які в ті роки вперше зухвало оголили щиколотки на ногах і показали, як у новому спортивному русі піниться біла облямівка нижніх спідниць. Коли Вальтер гадав тоді, що в них із Кларисою «багато чого не так, як має бути», то цю оцінку слід назвати, мабуть, вельми скромною, бо, якщо казати відверто, на тих велосипедних прогулянках навесні того року, коли вони заручилися, доходило до всього, до чого може дійти, й після чого юна дівчина все ж таки лишається незайманою. «Як на порядну дівчину, то це майже неймовірно», — подумав Вальтер, захоплено віддаючись спогадам. Клариса називала це «брати на себе Майнґастові гріхи»; на той час метр ще мав інше прізвище й саме виїхав за кордон. «Тепер не бути чуттєвим — боягузтво, тому що він був чуттєвий!» Так це пояснила Клариса й додала: «Але ж ми прагнемо чуттєвости духовної!» Щоправда, Вальтера інколи турбувало те, що все це було все ж таки надто тісно пов’язано зі щойно зниклим Майнґастом, хоча Клариса відповідала: «Хто прагне чогось великого, як, наприклад, ми в мистецтві, той не має права турбуватися чим-небудь іншим». І Вальтер пригадав, як затято вони знищували минуле, повторюючи його в новому дусі, і з якою радістю відкривали чарівну здатність виправдувати недозволенні плотські втіхи тим, що доля судила їм надособисте призначення. По суті, у хтивості Клариса виявляла в той час не менше завзяття, ніж згодом у відмові на його домагання, зізнався собі Вальтер, і якась перекірлива думка, порушивши на мить логічний зв’язок, шепнула йому, що перса в неї й досі такі самі тугі, як тоді. Це бачили всі, навіть крізь одяг. Майнґаст навіть цієї хвилини відверто дивився на її перса; можливо, він не здогадувався про це й сам. «Її перса німі!» — подумки продекламував Вальтер так багатозначно, ніби це було видіння чи поетичний рядок; і водночас крізь товщу почуттів майже так само багатозначно в нього проникла реальність.

 — Усе ж таки скажіть, Кларисо, про що ви думаєте! — почув він, як Майнґаст, ніби лікар або вчитель, підбадьорив Кларису; повернувшись на батьківщину, той іноді чомусь переходив знову на «ви».

Вальтер завважив також, що Клариса звела на Майнґаста запитливий погляд.

 — Ви розповідали мені про якогось Моосбруґера, він нібито тесля…

Клариса мовчки дивилася на метра.

 — А хто ще був також тесля? Спаситель! Хіба ви про це не сказали?! Ви ж бо навіть розповідали мені, що з цього приводу написали листа якомусь впливовому чоловікові?

 — Та облиште! — благально кинув Вальтер. У нього паморочилося в голові. Та щойно він з обуренням вигукнув ці слова, як відразу збагнув, що й про той лист досі нічого не чув, і він, знесилюючись, спитав: — А що то за лист?

Йому ніхто не відповів. Майнґаст пустив його запитання повз вухо й сказав:

 — Це — одна з найсучасніших ідей. Ми не годні визволити себе самі, в цьому немає жодних сумнівів; ми називаємо це демократією, але це — просто політичне визначення того душевного стану, коли «можна так, а можна й інак». Ми — доба виборчого бюлетеня. Адже ми вже щороку визначаємо свій сексуальний ідеал, королеву краси, за допомогою виборчого бюлетеня, а те, що своїм духовним ідеалом ми зробили позитивні знання, означає не що інше, як тицьнути цей виборчий бюлетень в руку так званим фактам, щоб вони проголосували замість нас. Наш час далекий від філософії і боягузливий; він не має мужности вирішити, що — цінне й що — ні, а демократія, якщо висловлюватись дуже коротко, означає: роби, що робиться! До речі, це — одне з найганебніших зачарованих кіл в усій історії нашої раси.

Пророк сердито розколов горіха, полущив і тепер запихав до рота зерня. Ніхто його не зрозумів. Він урвав мову, щоб зосередитись на повільних жувальних рухах своїх щелеп; у цих рухах брав участь і трохи задертий кінчик носа, тоді як решта обличчя лишалася аскетично застиглою; однак очі його були прикуті до Кларисиних грудей. Мимоволі й двоє інших чоловіків перевели свої погляди з обличчя метра туди, куди непритомно дивився він. Клариса відчула, як усередині в неї щось засмоктало, так ніби ці шестеро очей, якщо вони витріщатимуться отак на неї й далі, витягнуть з неї її саму. Але метр, зробивши зусилля, проковтнув решки горіха й узявся повчати далі:

 — Клариса з’ясувала, що християнська леґенда подає Спасителя як теслю. Але це не зовсім так — лише його названого батька. І вже зовсім не тримається купи, звичайно, висновок, що його Клариса намагається зробити потім: буцімто злочинець, який привернув її увагу, випадково виявився теслею. З погляду інтелектуального це не витримує жодної критики. З погляду моралі — легковажно. Але з її боку це — мужність, що правда, то правда! — Він зробив паузу, даючи слову «мужність», яке пролунало в нього чітко й твердо, справити враження. Потому знову спокійно повів далі: — Оце недавнечко Клариса, як і всі ми, побачила тут психопата-ексгібіціоніста. Вона це переоцінює, в наш час сексуальні питання взагалі страшенно переоцінюють. Але Клариса каже: «Це не випадковість, що той чоловік спинився саме під моїм вікном!» А тепер розберімося докладніше! Це, звісно, не правда, бо з погляду причинного зв’язку такий збіг — звичайна випадковість. А проте Клариса каже собі: «Якщо я вважатиму, що всьому вже є пояснення, то людина ніколи нічого у світі не змінить». Для Клариси непояснимо те, що вбивця, чиє ім’я, якщо не помиляюся, Моосбруґер, саме тесля; для неї непояснимо те, що невідомий хворий, який страждає на сексуальний розлад, спиняється саме під її вікном; і отак вона звикла вже вважати непояснимим і багато чого іншого, що трапляється в її житті, отож. — Майнґаст знову змусив своїх слухачів хвилю зачекати; наприкінці голос його нагадував рухи рішучої людини, яка надзвичайно обережно підкрадається навшпиньках і раптом зважується на різкий крок: — І тому вона щось зробить! — твердо заявив він. У Клариси похололо на душі.

 — Кажу вам іще раз, — промовив Майнґаст, — з погляду інтелектуального критикувати це можна. Але інтелектуальність, як ми знаємо, — всього-на-всього вияв або інструмент висхлого життя; а те, що виражає Клариса, йде вже, мабуть, з іншої сфери — зі сфери волі. Клариса, очевидно, ніколи не зможе пояснити того, з чим вона стикається, але розгадати, мабуть, зможе; і вона вже цілком слушно називає це «спасти», вона інстинктивно знаходить для цього відповідне слово. Адже хто-небудь з нас міг би, либонь, не довго думаючи, сказати, що йому це здається маячнею, оманою, або що у Клариси не витримують нерви; але в цьому не було б ніякого глузду: нині світ такою мірою позбавлений оман, що ні в чому вже не певний — любити це чи ненавидіти, а позаяк усе таке двозначне, то й усі люди — неврастеніки й маруди. Одне слово, — завершив несподівано пророк, — філософові нелегко відмовитись від пізнання, але найглибша істина, яку осягає двадцяте сторіччя, полягає, либонь, у тому, що пізнавати таки треба. Мені в Женеві нині важливіше те, що там є один француз — тренер з боксу, ніж те, що там творив прискіпливий критик Руссо!

Майнґаст розійшовся так, що міг би говорити ще й ще. По-перше, про те, що ідея спасіння інтелекту завжди була антиінтелектуальна. «Отож нині світу побажати вже нема чого, крім доброї, здорової омани» — ця фраза вже навіть крутилася в нього на язику, але він проковтнув її задля іншої кінцівки. По-друге, про те побіжне фізичне значення ідеї спасіння, яка випливає, мовляв, уже з самого кореня слова «спасати», спорідненому зі словом «послаблювати»; це побіжне фізичне значення вказує на те, що «спасти» можуть лише дії, тобто події, які захоплюють людину цілком, з усіма її бебехами. По-третє, він мав намір сказати про те, що через надінтелектуалізацію чоловіка ініціативу в діях за певних умов інстинктивно може перехопити жінка, і один із перших прикладів цього, мовляв, — Клариса. Нарешті він хотів сказати про трансформацію ідеї спасіння в історії народів загалом і про те, як нині в цьому процесі на зміну багатовіковому домінуванню віри в те, нібито спасіння — це просто поняття, породжене релігійним почуттям, приходить усвідомлення того, що спасіння потрібно домагатися рішучою волею, а якщо доведеться, то й насильством. Бо цієї хвилини ідея спасіння світу насильством посідала в його думках головне місце. Але Клариса тим часом відчула, що ота звернена до неї увага, яка висмоктує й витягує з неї її саму, стає нестерпною, й вона урвала мову метра, звернувшись до Зиґмунда як до місця найменшого опору й надто гучно сказала йому: