Розділ «Книга друга»

Цієї суперечности Ульріх ще ніколи не відчував так глибоко, як тієї миті, коли висхідна дуга, якою розвивалися його роздуми, повернула його, опустившись, знов до Агати. Її природжена готовність виявитися — коли ще раз скористатися цими досить неточними словами — по-доброму злою, що знайшло своє вагоме втілення у втручанні до батькового заповіту, завдавало образи такій самій його природженій готовності, яка в нього набула форми звичайних розмислів, можна сказати, форми просто-таки духівничого захоплення дияволом, тоді як сам він міг не лише жити як попало, але й свідомо не хотів, щоб йому в цьому заважали. Задоволено, але водночас із сумом і іронічною виразністю констатувавши, що все його теоретизування про зло зводиться, по суті, до того, що найдужче йому хочеться захищати все злостиве від злостивих людей, які за нього беруться, він раптом відчув потребу в добрі — так людина, що марно блукала на чужині, уявляє собі, як колись повернеться додому, в рідне село, й відразу вирушить до криниці напитися джерельної води. Та якби йому не спало на думку це порівняння, то він, мабуть, завважив би, що всі його спроби уявити Аґату людиною, з морального погляду, сказати б, неоднозначною, людиною, яких щедро приводить на світ сучасність, були тільки приводом захистися від перспективи, яка лякала його куди більше. Адже сестрина поведінка, якщо подумати тверезо, заслуговувала на осуд, вона вводила, хоч як дивно, в дурманно-чарівливу спокусу, досить було тільки дозволити помріяти й собі; бо тоді все суперечливе й неоднозначне зникало, й поставало враження пристрасної, переконливої доброти, яка закликала до дії і на тлі своїх немічних буденних форм легко могла прибрати вигляду якої-небудь прадавньої вади.

Ульріх не давав своїм почуттям так легко злітати вгору, а щоб це сталося саме тоді, коли він писав листа, — то й поготів; тож він повернув свої роздуми в загальне русло. Вони лишилися б незавершеними, якби йому не спало на думку, як часто й легко за його часів бажання мати який-небудь обов’язок, що випливало з усієї повноти буття, приводило до того, що з наявних під рукою окремих чеснот підхоплювали то ту, то ту й робили її головним об’єктом галасливого пошанування. Чесноти національні, християнські, гуманістичні чергувалися: то високоякісна сталь, то доброта; то особистість, а то спільнота; сьогодні десята частка секунди, а напередодні — історична незворушність. Переміна настрою в суспільному житті ґрунтується, по суті, на тому, що люди міняють свої уявлення про такі важливі речі. Але це завжди лишало Ульріха байдужим і призводило тільки до того, що він почувався чужим. Та й тепер він сприймав це лиш як доповнення до загальної картини, бо тільки неповне розуміння наштовхує на думку, нібито неможливість витлумачити життя з морального погляду, яка виникла на стадії надто глибоких ускладнень, пощастить подолати за допомогою одного з тих тлумачень, які в тій неможливості й криються. Такі спроби нагадують просто рухи хворої людини, коли вона неспокійно змінює позу, тоді як параліч, що приковує її до ліжка, нестримно проґресує. Ульріх не мав сумніву, що стан, в якому з’являються такі спроби, неминучий, і означає він стадію, від якої в розвитку кожної цивілізації починається зворотний процес, оскільки досі ще жодна з них не спромоглася втрачену внутрішню напругу замінити якою-небудь новою. Не мав Ульріх сумніву й у тому, що будь-яку мораль прийдешнього очікує те саме, що сталося з усіма моралями минулого. Бо моральна виснага відбувається поза сферою заповідей та їхнього дотримання, вона не залежить від їхніх відмінностей, зовнішня суворість на неї впливу не має, вона — цілковито внутрішній процес, рівнозначний втраті сенсу всіх дій і віри в одностайну відповідальність за них.

І таким побитом думки в Ульріха, хоч сам він цього наміру й не мав, знов повернулися до тієї ідеї, яку він, звертаючись до графа Ляйнсдорфа, іронічно назвав «ґенеральним секретаріатом точности й душі»; він і взагалі ніколи не заводив мови про це інакше, ніж збитошно й жартома, але тепер зрозумів, що, відколи й виріс, поводився не інакше, ніж якби такий «ґенеральний секретаріат» і справді можна було створити. Очевидно, міг би він сказати собі на власний захист, кожна розважлива людина носить у собі таку ідею порядку, достоту як ото дорослі носять під одягом образок, що його в дитинстві їм почепила на груди мати, і цей образ порядку, який ніхто не важиться ані сприймати серйозно, ані скинути з себе, може мати вигляд приблизно такий: з одного боку — невиразне віддзеркалення туги за законом праведного життя, законом природним і залізним, таким, що не допускає винятків і враховує будь-які заперечення, законом, що розслаблює, як хміль, і протвережує, як істина; але з другого боку, в тому образі відбивається переконаність, що на власні очі такого закону ніколи не побачиш, власними думками до нього ніколи не дійдеш, що домогтися його виконання можна не проповідями й владною рукою когось одного, а лише зусиллями всіх, якщо це не химера взагалі.

Хвилю Ульріх повагався. Він був, поза всяким сумнівом, чоловік віруючий, який просто ні в що не вірив. Його надзвичайній відданості науці ніколи не щастило змусити його забути, що красу й доброту в людях породжує те, у що вони вірять, а не те, що вони знають. Але віра завжди була пов’язана зі знанням, хай навіть лише з примарними, від давніх-прадавніх днів їхнього чарівного приходу на світ. І та стара частина знань уже давно струхлявіла, заразивши своїм тлінням і віру. Отож тепер цей зв’язок потрібно відновлювати. І, певна річ, не просто піднісши віру «на висоту знань», а все ж, мабуть, якось інакше — так, щоб вона з цієї висоти злетіла над світом. Мистецтва підноситися над знаннями треба вчитися заново. А позаяк нікому окремо це не до снаги, то свої почуття й розум має націлити на це кожна людина, хоч би чим іще вони в неї були заклопотані; і коли цієї хвилини Ульріх подумав про десятирічний, сторічний або й тисячорічний план, що його мало б накреслити собі людство, щоб спрямувати свої зусилля до мети, розгледіти яку насправді воно ще не в змозі, то він, не довго ламаючи собі голову, збагнув, що давно вже уявляв собі це під різноманітними назвами як воістину життя-експеримент. Адже під словом «віра» він розумів не те захиріле бажання знати, не те віруюче невігластво, яке звичайно мають на увазі під цим словом, а радше підковане знаннями передчуття, щось таке, чого не можна назвати ні знаннями, ні ілюзією, але й не вірою, а саме «отим іншим», що не підпадає під ці поняття.

Він рвучко присунув ближче листа, але відразу й відсунув його від себе.

Обличчя в Ульріха, яке щойно в запалі ще горіло, знов погасло, і його небезпечна улюблена думка видалася йому смішною. Немовби поглянувши в різко розчахнуте вікно, він відчув, що його оточувало насправді: гармати, європейські оборудки. Годі було навіть уявити собі, що люди, які отак живуть, коли-небудь зійдуться, щоб обміркувати шляхи своєї духовної долі, й Ульріх мусив визнати, що й історія ніколи не розвивалася в такому продуманому поєднанні ідей, яке можливе хіба в голові окремої людини; ні, історію споконвіку творили так бездумно й марнотратно, немовби її, мов карту, жбурнув на стіл кулак якого-небудь грубого гравця. Ульріхові навіть стало трохи соромно. Усе, про що він протягом цієї години думав-передумав, підозріло нагадувало таке собі «Опитування з метою ухвалення керівних рішень і з’ясування бажань зацікавлених верств населення»; та вже саме те, що він узагалі моралізував, цей спосіб теоретичного мислення, який розглядає природу при світлі від свічок, видався йому вкрай неприродним, адже людина проста, звикла до сонячного світла, завжди береться лише за те, що їй ближче, й ніколи не морочить собі голову жодним іншим запитанням, крім одного, цілком певного: чи може вона зробити те, за що береться, і взагалі на це зважитися.

Наступної хвилини думки в Ульріха потекли знов назад — від загального до нього самого, і він відчув, що означає для нього сестра. Він показав їй той дивовижний і необмежний, той неймовірний і незабутній стан, в якому нема нічого іншого, крім «так». Стан, коли ти не здатний на жоден інший духовний порух, крім морального, а отже, той неповторний стан, коли мораль не знає перерви, навіть якщо ця мораль полягає в тому, що всі дії в такому стані втрачають під собою ґрунт і зависають. А Ульріхова сестра нічого ж бо не зробила, крім того, що простягла до цього руку. Вона була людина, що простягає руку, і замість Ульріхових роздумів прийшли тіла й образи реального світу. Все, про що він міркував, тепер видалося йому просто зволіканням і перехідним станом. Він хотів «поглянути», що вийде із Аґатиного заміру, і цієї хвилини йому було цілком байдуже, що ця таємнича обітниця почалася з ганебного як на звичні уявлення вчинку. Лишалося тільки зачекати й подивитися, чи можна буде мораль «злету й падіння» застосувати тут так само, як просту мораль порядности. І він пригадав, як сестра пристрасно спитала, чи сам він вірить у те, про що їй розповідає; але він і тепер не міг дати їй ствердну відповідь так само, як тоді. Він зізнався собі, що очікує на Аґату, щоб відповісти на це запитання.

Задеренчав телефон, і Вальтер (а це був він), не дуже добираючи слів, заходився квапливо йому щось пояснювати. Ульріх слухав байдуже й терпляче, а коли поклав слухавку й випростався, враження мав таке, ніби дзвінок аж тепер нарешті змовк; довкола знов цілюще розлилася темрява й глибина, але він не сказав би, в чому полягала таємниця — у звуках чи в барвах: це була неначе сама глибина всіх відчуттів. Він усміхнувся, взяв аркуша, на якому почав був писати сестрі листа, і, перше ніж вийти з кімнати, спроквола порвав його на дрібні клаптики.

19. Гайда до Моосбруґера!

У цей самий час Вальтер, Клариса й пророк Майнґаст сиділи навколо великої тарелі з редискою, мандаринами, нелущеним миґдалем, м’яким сиром та великим турецьким чорносливом і поглинали цю вишукану й здорову вечерю. Пророк, худорляві груди якого прикривав знов лише вовняний светр, час від часу нахвалював запропоновані йому натуральні ласощі, а Кларисин брат Зиґмунд — той у капелюсі й рукавичках сидів збоку від столу — доповідав про перемовини, які він знову «провадив» з доктором Фріденталем, лікарем із психіатричної клініки, щоб допомогти своїй «геть божевільній» сестрі побачити Моосбруґера.

 — Фріденталь зможе зробити це лише з дозволу суду федеральної землі, він на цьому наполягає, — невимушено завершив Зиґмунд. — А тому суду мало клопотання опікунського товариства «Остання година», яке я вам роздобув, там вимагають рекомендаційного листа від дипломатичної місії, — ми ж бо, на жаль, набрехали, нібито Клариса — чужоземка. Тепер іншої ради вже немає, докторові Майнґасту доведеться завтра навідатися до швейцарського посольства!

Зиґмунд був схожий на сестру, тільки обличчя він мав, хоч і старший, не таке виразне. Якщо поставити їх поруч, то ніс, рот і очі на блідому Кларисиному виду нагадували тріщини на сухій землі, тоді як у брата ті самі риси викликали враження м’яких, ледь розмитих ліній на порослому травою лужку, хоч Зиґмунд, якщо не брати до уваги невеличких вусиків, був гладенько виголений. Міщанського в його зовнішності стерлося багато менше, ніж у Кларисиній, і це надавало йому якоїсь невинної природности навіть тієї хвилини, коли він так безсоромно зловживав дорогоцінним часом філософа. Ніхто б не здивувався, якби у відповідь на його слова з редиски на тарелі раптом ударила блискавка й торохнув грім; але великий чоловік вислухав Зиґмундову вимогу привітно (його прихильники сприйняли це просто-таки як анекдот) і кліпнув очима, мов орел, який терпить на жердці поруч із собою горобця.

І все ж через цю раптову напруженість, яка до кінця так і не розрядилася, Вальтер стримуватись далі вже не міг. Він відсунув свою тарілку, почервонів, як хмаринка на світанку, і з притиском заявив, що здоровій людині, якщо вона не лікар і не санітар, у божевільні робити нічого. Метр погодився і з ним, ледь помітно кивнувши головою. Зиґмунд, помітивши це й за своє життя загалом дечого навчившись, доповнив цей згідливий кивок гігієнічним зауваженням:

 — Багатенькі буржуа мають, безперечно, одну паскудну звичку: бачити у психічнохворих і злочинцях щось демонічне.

 — Тоді поясність мені нарешті, — вигукнув Вальтер, — чому всі ви намагаєтесь допомогти Кларисі зробити те, чого самі не схвалюєте й що тільки ще дужче її рознервує?!

Йому не відповіла навіть дружина. Вона зробила невдоволену міну, яка своєю відчуженістю від дійсности могла лише викликати страх; на її обличчі дві гордовито довгі лінії залягли уздовж носа вниз, а підборіддя загострилося й затверділо. Зиґмунд не відчував за собою ні права, ні обов’язку говорити за решту товариства. Тож після Вальтерового запитання запала тиша, яку по короткій хвилі порушив Майнґаст; тихо й байдуже він промовив:

 — Клариса зазнала надто глибокого потрясіння, цього не можна лишати просто так.

 — Коли? — гучно спитав Вальтер.

 — Недавно. Увечері біля вікна.

Вальтер зблід, тому що був єдиний, хто довідався про це аж тепер, адже Майнґастові й навіть братові Клариса свою таємницю вочевидь уже довірила. «Але така вже вона!» — подумав Вальтер.