Розділ «Книга друга»

 — Я цього не розумію! — промовив він, подаючи їй на прощання руку.

І ось він стояв біля графа Ляйнсдорфа, не почуваючи за собою жодної провини, мов зірка у безкінечному всесвіті.

 — Але якщо дивитися на це не збоку, — по хвилі неквапно продовжив свою нову думку граф Ляйнсдорф, — то в голові все крутиться, наче ото собака, що намагається схопити зубами кінчик власного хвоста! Ось погляньте, — вів далі він, — я оце поступився своїм друзям, поступився баронесі Вайден, і якщо прислухатися до того, про що ми тут розмовляємо, то окремо ж бо все справляє дуже розумне враження, але саме в тому ушляхетненому духовному зв’язку, який ми намагаємося знайти, це справляє враження розгнузданої сваволі й цілковитого хаосу!

Навколо військового міністра й Фоєрмауля, якого підвів до нього Арнгайм, виник гурт, де жваво говорив і любив усіх людей Фоєрмауль, а навколо самого Арнгайма, коли той знову відійшов убік, склався ще один гурт, у якому згодом Ульріх завважив і Ганса Зепа з Ґердою. Чути було, як Фоєрмауль вигукував:

 — Життя пізнають не через навчання, а через доброту! Життю треба вірити!

Пані професорка Набридер, що стояла випроставшись позаду поета, підтвердила:

 — Ґьоте теж не став доктором!

Як на неї, то Фоєрмауль узагалі мав багато спільного з Ґьоте. Військовий міністр стояв також дуже рівно й усміхався так само терпляче, як звик на парадах, відповідаючи на привітання, довго тримати руку біля козирка.

Граф Ляйнсдорф поцікавився:

 — А скажіть, хто такий, власне, цей Фоєрмауль?

 — Його батько держить в Угорщині кілька підприємств, — відповів Ульріх. — Здається, щось пов’язане з фосфором, причому робітники там довше, ніж до сорока років, не живуть. Некроз кісток, професійна хвороба.

 — Гаразд, а цей хлопець? — Доля робітників Ляйнсдорфа не цікавила.

 — Кажуть, учився в університеті. Здається, на юридичному. Його батько домігся всього самотужки, і йому, кажуть, було болісно, що син не хотів учитися.

 — А чом же він не хотів учитись? — допитувався граф Ляйнсдорф, який цього дня був вельми розважливий.

 — Господи Боже, — промовив, стенувши плечима, Ульріх, — мабуть, «батьки і діти». Коли батько бідний, сини люблять гроші; а коли татусь має гроші, то сини люблять, навпаки, всіх людей. Хіба ви, ясновельможносте, нічого не чули про проблему синів у наш час?

 — Чого ж, я про це щось чув. Але чому цьому Фоєрмаулю протегує Арнгайм? Невже це пов’язано з нафтовими родовищами? — поцікавився граф Ляйнсдорф.

 — Ясновельможність знають і про це?! — вигукнув Ульріх.

 — Ну звісно, я знаю про все, — терпляче відповів Ляйнсдорф. — Але ось чого я не можу взяти втямки ніяк: про те, що люди мають одне одного любити й що для цього уряду потрібна міцна рука, було відомо завжди. То чого ж питання раптом стає так: або — або?

 — Ясновельможносте, ви завжди хотіли бачити вияв почуттів, що йде з гущі народу. Отакий вигляд він і повинен мати!

 — Ет, це неправда!… — гаряче заперечив Ляйнсдорф, але сказати що-небудь іще йому не дав Штум фон Бордвер, який відійшов від гурту Арнгайма, схвильовано поспішаючи довідатися про щось від Ульріха.